— Ой, прокляття!.. — прошепотів Зайдол і з прикрістю жбурнув камателі на гральну дошку.
— Ще рано гарячкувати. Подивимося, який буде кінець, — спокійно зауважив Ібрагім.
— Алі-ефенді! Зайдоле! Ібрагіме! — з криком увірвався в каюту капітан корабля. — Невільники бунтують. Той, що з Ахалціхе, великий задирака. Чому таких не закували в ланцюги?
Всі сахнулися.
— Що таке? Що трапилося? — бурмотів Алі-Юсуп, протираючи очі.
— Алі-Юсупе! Допоможи... Невільники бунтують! — квапив схвильований капітан.
Усі побігли на палубу.
«Невчасно завадили, кляті! Я обов’язково виграв би!» — подумав розлючений Ібрагім.
«Аллах, аллах! Як легко може помилитися людина! Я ледь не попався на вудку цього диявола! Мало не розорився! Моє благополуччя висіло на волосині. Ще один-два ходи, і цей пес міг обіграти мене! — міркував рябий Зайдол. — Молодець мій ахалціхський хлопець! Вчасно зчинив гвалт! Клянуся, що віддячу йому: буду давати аж дві хлібини на день!»
X
На широкій палубі корабля покотом лежали невільники. Серед них траплялись і літні, але переважно це були діти, дівчата і юнаки віком від десяти до двадцяти років. Одні з них — босі і напівроздягнені, інші — прикриті жалюгідним лахміттям. Ноги у багатьох були обгорнуті ганчір’ям. У цьому натовпі невільників відразу кидалися в очі османи в червоних фесках з довгими батогами в руках. Вони стерегли полонених і при кожному зручному випадку пускали в хід свої батоги. Найчастіше наглядачі просто заради розваги били нещасних полонених по оголених плечах.
Знесилені від холоду і голоду невільники валялись прямо на голій палубі. У більшості з них повіки опухли і почервоніли від сліз. Зневірені, засмучені, вони злякано озиралися на всі боки, ніби не розуміючи, що з ними відбувається. Лише зрідка в їхніх очах з’являлася іскорка надії на порятунок. Ймовірно, це було викликане палкою молитвою або зухвалою мрією. Та час спливав, а звільнення від страждань нізвідки не приходило.
Навколо вирувало похмуре море. Воно то здіймалося, то опускалося. Попереду, за спиною, праворуч і ліворуч була вода, всюди вода.
Притулившись до основи високої щогли, сиділа молода невільниця в охайному домотканому платті. Обличчя її було закрите хусткою. Полонянка плакала.
Плакали і голосили й інші невільниці. Та людина здатна змиритися зі всілякими негараздами: в той час як деякі полонені гірко оплакували свою недолю, інші, махнувши на все рукою, чекали на вирішення власної долі.
Легше звикалися зі своєю бідою молоді. Спочатку вони гірко ридали, але поступово здавалися. На їхніх обличчях часом починала з’являтися посмішка, і вони навіть намагались розважитися, але все-таки іноді печаль затуманювала й їхні очі: вони згадували батьків, рідну домівку, рідні поля і ліси. Тоді сильніше починали битися їхні серця, тінь смутку пробігала по обличчях, і сльози — єдина розрада — крапля за краплею котилися по щоках.
— Гасане, що з нею робити? Все плаче і ридає ця клята баба! Уже третій день, як ми покинули Поті, а ця гяурова дочка ніяк не може заспокоїтися, — сміючись, звернувся один з наглядачів до іншого. — Клянусь аллахом, можна оглухнути від її примовок і стогону.
— Хочеш, я її заспокою? Ці ахи-охи і мені остогидли. Сьогодні вночі плач цієї баби розбудив мене і перервав такий чудовий сон, що я мало не огрів її батогом.
— Згадує, ймовірно, свого чоловіка. Ха-ха-ха! — захихотів наглядач.
— А ми тут навіщо? Навряд чи її чоловік міг би з нами позмагатися... Будь-який правовірний, який би він не був негарний, все ж кращий за гяура, — самовдоволено заявив Гасан і підійшов до заплаканої жінки.
— Ей, ти, хануме! Гей, хануме! Все плачеш і плачеш! Досить! Ніхто з близьких тебе все одно не почує, — звернувся він до неї.
Вона підняла вуаль і чорними заплаканими очима подивилася на наглядача.
Очманілий від пристрасті Гасан безсоромно притягнув до себе полонянку і схопив її за груди.
Жінка зойкнула, відштовхнула насильника і підвелася. Та він міцно обхопив її за шию і спробував поцілувати. Несподівано хтось з такою силою вдарив османа по спині, що він відсахнувся від полонянки. Гасан у нестямі від люті обернувся. Перед ним стояв невільник у рваній чосі, з повстяною шапочкою на голові. Обличчя його було спотворене гнівом.
— Ах ти, язичнику! Хіба їй мало горя і принижень? Ти хочеш ще й зганьбити її? Я б надів на тебе бабину хустку за таке геройство! — блиснувши очима, крикнув невільник.
— Як ти посмів, гяур, доторкнутися до мене? — засичав осман і схопився було за батіг, що стирчав за поясом; але не встиг він навіть взятися за рукоять і замахнутися, як уже валявся на палубі.
Зчинився страшний переполох. Невільниці несамовито волали. Збіглися наглядачі й стали нещадно бити юнака, який заступився за жінку. Зневірений невільник вирвав у наглядача батіг і почав шмагати нею направо і наліво. Та самому юнакові теж довелося важко: османи накинулися на нього, і незабаром його напівгола спина здулася і вся посиніла від побоїв. Однак він встиг все ж збити з ніг ще кількох наглядачів. Не залишилися байдужими й інші невільники. В османів полетіло все, що тільки могло потрапити під руку.
На гамір збіглися работорговці й озброєна охорона. З’явився і капітан.
— Що тут відбувається? Що трапилося? Заспокойтеся, прокляті! — заволав Алі-Юсуп.
Побачивши охорону, невільники притихли.