Книжконюх. Дарвін: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

АВА: Та вірю, чому ж...

ТЕО: Ні, бачу — не вірите. Тож візьміть томик. Будь-який. Навмання. Так... А тепер понюхайте. Чим пахне?

АВА: О Господи... та... ніби нічим...

ТЕО: Та ну ж бо, зосередьтесь! Книжки — вони як вино. Глибше вдихніть — і вам відкриється стільки таємниць! Тож — нюхайте, пані!

АВА: Я...

ТЕО: Так?..

АВА: Мені соромно... Я відчуваю лише запах плісняви...

ТЕО: Яке блюзнірство! Слухайте, панянко, оте, що ви так вульгарно називаєте пліснявою, зневажливо склавши губки, — це ж частина загадки кожної книжки! Пліснява! Ні, ви чули — «пліснява»! О Боже, чому я втратив нюх, а не слух?! Чому я приречений чути таку нісенітницю?! Причому вашої провини у цьому немає. Все всеньке людство втратило нюх. Ми зіткнулися з усесвітньою нежиттю, планетарною летаргією носів! І навіть я — я! — бідолашний Тео, маестро книжкових одоратів, останній захист проти всезагального одуріння — на кого перетворився я?! На бібліотечного Бетховена... Що б не вирувало довкола, навіть власна глухота не заважала йому складати музику. Цей хитрун чув її нутром. А я, позбавлений носа, — як творити дива мені?! Як, скажіть будь ласка, вишукувати потрібну книжку в цих кучугурах?! Я ж ніколи не розставляв їх на полицях! Я завжди мав дар — і витрачав на пошуки кілька секунд! Знаходив потрібний том лише за запахом. Та повернімося до обраної нами книжки. Ви досі нічого не відчуваєте?

АВА: Ні...

ТЕО: Лише пліснява, так?

АВА: Еге ж...

ТЕО: Дайте сюди... «Божественна комедія»!? Ви вдихаєте «Божественну комедію» і патякаєте про плісняву?! О Данте, бідолашний Данте, твоє Пекло — дрібниця порівняно з тим, що відчуваю я! Нізащо — чуєте, панянко? — нізащо я не довірю свої книжки таким бездарним ніздрям! Данте — пліснява?! А що ж ви скажете про Сервантеса?! Гнилістю віддає, га?! Ви мені не підходите! (Вона робить крок у бік виходу.) Та зачекайте ж! Я захопився. Даруйте... Більше такого не буде. Беру вас на випробувальний тиждень. Звісно, якщо вам іще цікаво. Почнете з цієї зали. Дайте нарешті лад цьому хаосові! Будьте уважні, користуйтеся геометрією. І абеткою теж — мов музикант нотами. Класифікуйте тут усе — але з любов’ю, з душею, а не по-бухгалтерськи. А я одну-дві години на день навчатиму вас винюхувати книжки. Згода? Ось побачите — це щось неймовірне! Не знайдеться у світі двох книжок, які пахли б однаково. Як дивно це не було б, проте все ж існує тісний зв’язок між змістом книжки та її одоратом. Авжеж, ви, певно, вважаєте мене здитинілим старцем або — ще гірше — маніяком. Але за два-три дні ви переконаєтесь: коли ніздрі звикнуться з пилом, з обличчя зітреться оцей недовірливий вираз. І почнемо ми з Шекспіра. Він — найпростіший. Бо тхне. Тхне кров’ю та солоним потом влади. Потом убивць. Ричард, цей невтомний постачальник трупів, пітніє над тілом леді Анни, вдови, гасячи своїм сіменем свічки, розставлені уздовж трупа. Побачите... Хай навіть ваші ніздрі будуть забиті цементом — він не завадить відчути цей владний дух. Усі персонажі Шекспіра тхнуть. Усі. І винятків немає. І навіть Гамлет зі своїми манерами нечіпайла і пещеними пальчиками! Гамлет тхне Гамлетом. Тхне не так нав’язливо, як Отелло, але все ж тхне — я вас запевняю! І все шістнадцяте століття разом із ним. А тепер я мушу залишити вас. Солодко спати я можу лише у цей денний час. Уночі сон тікає від мене. Побачимося за вечерею... Овва! Я ж забув! Ота книжка, під склом, — за жодних обставин її не чіпайте! Вона крихка, мов янголові крила, і не переживе жодного доторку. Уявіть, юна пані: ця купка незграбно зшитого паперу — я сказав би, досить непоказна — спричинилась до смерті людини! Унікальний екземпляр! Усе, що зосталося від думок, засуджених інквізиторами та кинутих у полум’я разом із автором! Бачте, зміст цього тому навіть нинішні мудрагелі не здатні второпати. Подейкують, ніби кілька сторінок власною кров’ю списав сам Диявол! Що ж, панянко, бажаю вам доброго дня! (Виходить. Із-за купи книжок з’являється нечітка постать.)

ВІКТОР: Даруйте. Не хотів вас налякати... Не вельми приємний суб’єкт, еге ж?

АВА: А ви ще хто такий?!

ВІКТОР: Я Віктор. А вас, красунечко, як звати?

АВА: Ава.

ВІКТОР: Дуже приємно, люба Аво! Ласкаво просимо до божевільні!

АВА: Божевільні?!

ВІКТОР: Старому Тео бракує не якоїсь однієї клітинки — він давно втратив цілу шахову дошку! Стережіться: він іще той дивак! Відвертатися від денного світла заради пожовклого паперу — для цього треба бути абсолютно непередбачуваним генієм!

АВА: Що ви тут робите?

ВІКТОР: Цить! Чули? Звідти долинув якийсь звук — чули? А ще цей пил... Чесно кажучи, я ніколи не розумів цих збирачів книжок. Помітили, як від нього тхне старим папером? Нічого не маю проти літератури, але вона не повинна перетворюватись на манію! Він ніколи не визирає у зовнішній світ. Продукти і ліки йому приносить кур’єр. І все! Сусіди його жодного разу не бачили. Та й сусідів тут небагато. З’являються тільки тоді, коли тепло. До речі. Треба сказати, що у цей час узбережжя... Особливо тут... Якщо відкласти вбік ностальгійні спогади про Потоп, — не знаю нікого, кому спало б на думку мочити ноги у цьому багні. Є охоронець, який час від часу обходить усі вілли... себто мав би обходити... п’яничка такий жалюгідний. Мов губка, просочений трунком. Чхне — і всі навколо сп’яніють. Йому жодного разу не вдалося до пуття скласти речення! Мугикає — оце й уся його мова. Її складно назвати людською. А щодо решти... Що ж, маю вже вас залишати... Овва, та я забув! Він про оту книжку казав?

АВА: Яку — оту?

ВІКТОР: Ту, що під склом.

АВА: Так... певною мірою...

ВІКТОР: У жодному разі її не чіпайте! Колись дуже давно я розгорнув її — і мало не втратив здоровий ­глузд! На вашому місці я б не вкривався тут пліснявою. Це не для вас. Повірте, тут відбуваються дуже дивні речі. Що ж, принаймні так можу сказати я... Ну все, бувайте!

2.

ТЕО: Клятий хитрун! От проноза! Негідник малий!

АВА: Що сталося?

ТЕО: Та ви лише гляньте! От лихо! «Розмова про чисельність світів» Фонтенеля! Рідкісне видання! І на­половину з’їдене... Негідник!

АВА: Про кого це ви?