Саломея: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

САЛОМЕЯ:

Дай мені голову Йоканаана.

ІРОД (опускається на своє місце):

Дайте їй те, чого вона просить! Воістину, вона донька своєї матері! (Перший солдат підходить. Іродіяда знімає з руки тетрарха перстень смерті та подає солдатові, а той відразу несе його до ката. Кат має наляканий вигляд.) Хто взяв мій перстень? На моїй правиці був перстень. Хто випив моє вино? У кубку моєму було вино. Аж по вінця. Хтось його випив! О, це вже напевне когось спіткає лихо. (Кат спускається до колодязя.) Ох! Навіщо я заприсягся? Царі не повинні привселюдно щось комусь обіцяти, ніколи. Не виконаєш обіцяного — жахливо, а виконаєш — то все одно жахливо.

ІРОДІЯДА:

Моя донька вчинила правильно.

ІРОД:

Я певен, станеться якесь нещастя.

САЛОМЕЯ (нахиляючись до колодязя і прислухаючись):

Анітелень. Я нічого не чую. Чому він не кричить, цей чоловік? О, якби хтось намагався мене вбити, я кричала би, я боролася б, я не здалася б... Рубай, рубай, Наамане, рубай, кажу тобі... Ні, не чую анічогісінько. Тільки тиша, страхітлива тиша. Ой! Щось упало на долівку. Я почула, щось упало. Меч головоруба. Той раб злякався! Впустив меча. Не наважується його вбити. Він боягуз, той раб! Хай вирядять солдатів. (Саломея бачить служника Іродіяди і звертається до нього.) Підійди сюди. Ти ж був другом загиблого? Послухай, то була не остання смерть. Іди до солдатів і накажи їм спуститися та принести мені те, що я прошу, те, що тетрарх мені пообіцяв, те, що мені належить. (Служник сахається. Вона повертається до солдатів.) Агов, солдати, сюди! Спустіться у колодязь і принесіть мені його голову. (Солдати відступають.) Тетрарху! Тетрарху, накажи своїм солдатам, щоб вони принесли мені голову Йоканаана.

З колодязя висувається велетенська чорна рука,

рука ката, що тримає на срібному щиті

голову Йоканаана. Саломея хапає голову.

Ірод затуляє обличчя плащем. Іродіяда всміхається

й обмахує себе віялом.

Назореї падають на коліна та починають молитися.

САЛОМЕЯ:

Ох, Йоканаане, не хотів ти, щоб я цілувала вуста твої. Ну що ж, тепер нарешті поцілую. Уп’юся в них зубами, як упиваються у стиглий плід. О так, я поцілую вуста твої, Йоканаане. Я ж казала. Хіба я не казала? Так-так, казала. Ох! Тепер я їх поцілую... Але чому, Йоканаане, чому ти не дивишся на мене? Очі твої, що були такими жаскими і сповненими люті та зневаги, тепер заплющені. Чому вони заплющені? Розплющ очі! Розтули повіки, Йоканаане! Чому ти на мене не дивишся? Невже боїшся мене, Йоканаане, так боїшся, що й не глянеш у мій бік?.. А твій язик, Йоканаане, язик, що разив отрутою, немов червона змія, — він знерухомів і вже нічого не мовить, твій язик, ота ясно-червона гадюка, що плювала на мене трутизною. Дивно, правда? Чому та червона гадюка не ворухнеться?.. Ти мною знехтував, Йоканаане. Ти мене відкинув. Ти про мене лихословив. Ти ставився до мене як до повії, як до розпусниці, до мене — Саломеї, доньки Іродіяди, юдейської царівни! І що ж, Йоканаане, я досі жива, а от ти, ти — мертвий, і твоя голова належить мені. Я можу робити з нею все, що заманеться. Можу кинути її собакам і пернатому птаству. Те, що залишать собаки, зжере птаство пернате... Ох, Йоканаане, Йоканаане, ти був єдиний, кого я кохала. Всі інші чоловіки мені огидні. Але ти, ти був прекрасний! Тіло твоє було мов колона зі слонової кістки на срібному постаменті. Воно було наче сад, повен голубів і срібних лілей. Воно було мовби срібна вежа, оздоблена щитами зі слонової кістки. Не було у світі нічого білішого за твоє тіло. І не було у світі нічого чорнішого за твоє волосся. І не було у цілому світі нічого червонішого за твої вуста. Голос твій був курильницею, з якої линули незбагненні пахощі, і коли я дивилася на тебе, то чула дивну музику. Ох! Чому ж ти, Йоканаане, не дивився на мене? Ти приховував обличчя за руками та прокльонами. На очах твоїх була пов’язка, як у того, хто прагне бачити Бога. Що ж, ти побачив свого Бога, Йоканаане, але на мене, на мене ти навіть не глянув. Якби ти на мене поглянув, то покохав би. А я, я бачила тебе, Йоканаане, і покохала. О, як я тебе кохала! І досі кохаю, Йоканаане, кохаю лише тебе... Я спрагла до твоєї краси, я зголодніла за твоїм тілом — і ані вино, ані фрукти не погамують мого бажання. Що ж мені тепер робити, Йоканаане? Ані повені, ані річки повноводні не погасять моєї пристрасті. Я була царівною, а ти мене зневажив. Я була незайманкою, а ти позбавив мене цноти. Я була непорочною, а ти пустив моїми судинами полум’я... Ох! Ох, чому ж ти не подивився на мене, Йоканаане? Якби ти глянув на мене бодай раз, то покохав би. Я певна, що покохав би, тому що таїна любові величніша за таїну смерті. І тільки на любов треба дивитися.

ІРОД:

Яка ж вона жаска, твоя донька, направду жаска. Воістину, великий злочин вона вчинила. Я твердо вірю, що це злочин проти незнаного Бога.

ІРОДІЯДА:

А я схвалюю вчинок своєї доньки. І тепер я залишуся тут.

ІРОД (підводячись):

Ох! Ось слова дружини-кровозмішниці! Ходімо! Я тут не залишуся. Кажу тобі, ходімо. Тепер неодмінно трапиться щось жахливе. Манасіє, Іссахаре, Озіє, загасіть смолоскипи. Я не дивитимуся на речі й не хочу, аби речі дивилися на мене. Загасіть смоло­скипи! Затуліть місяць! Затуліть зорі! Іродіядо, сховаймося в нашому палаці. Мене посідає страх.

Невільники гасять смолоскипи. Зникають зорі.

Велика чорна хмара напливає на місяць і повністю його затуляє. На сцені стає дуже темно.

Тетрарх починає підніматися сходами.

Голос САЛОМЕЇ:

Ох! Йоканаане, я поцілувала вуста твої. Я поцілувала твої вуста. У мене на губах був гіркий присмак. То присмак крові?.. Чи, може, присмак кохання?.. Кажуть, у кохання гіркавий присмак... Але нехай, нехай собі. Я поцілувала вуста твої, Йоканаане.