Ґлорія Cкотт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У цьому випадку — нічого, але якби справи обернулися інакше, то дуже багато. Так я розумію цей випадок.

— Мабуть, він мав підтвердити його алібі?

— Звісно, любий Ватсоне, саме він мав засвідчити його алібі. Припустімо, що всі мешканці Вістерія-Лодж — спів­учасники в якійсь змові. Справу, якою б вона не була, мали здійснити до першої години ночі. Трохи пересунувши стрілки годинника, вони могли відправити спати містера Екклза раніше, ніж він міркував, але в будь-якому разі очевидно, що коли Ґарсія зайшов до нього й сказав, що вже перша година ночі, насправді було близько опівночі. Якщо Ґарсія мав намір зробити те, що хотів, і повернутися до першої години ночі, йому потрібне було міцне алібі, яке б захистило його від будь-яких звинувачень. Тому він і скористався цим бездоганним британцем, котрий готовий присягнути в будь-якому суді, що обвинувачений до згаданої години не виходив із дому. Так він намагався убезпечити себе про всяк випадок.

— Так-так, зрозуміло. Але чому зникли інші?

— Поки що я не маю всіх необхідних фактів, хоча гадаю, що пояснити це буде не так уже й важко. Висловлювати припущення не маючи даних, — даремна річ.

— А записка?

— Який там текст? «Наші барви — зелений і білий». Нагадує про перегони. «Зелений — відчинено, білий — замкнено». Це, без сумніву, сигнал. «Другий поверх, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелена завіса». Либонь, домовляються про зустріч. За всім цим може стояти ревнивий чоловік. У будь-якому разі, справа явно була ризикованою, інакше вона не написала б «Бог у поміч». «Д» — без сумніву, її ім’я.

— Цей чоловік — іспанець. Гадаю, що «Д» означає Долорес, дуже поширене в Іспанії ім’я.

— Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б іспанцеві іспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнівно, англійка. Що ж, нам залишається набратися терпіння та чекати, поки цей блискучий інспектор заїде за нами. Поки ж можемо подякувати долі, яка позбавила нас від нестерпно виснажливих мук неробства на кілька годин.

Ще до повернення сільського інспектора прийшла телеграма — відповідь на ту, яку послав Голмс. Він прочитав її і збирався було вкласти в свій нотатник, але спіймав мій запитливий погляд. Засміявся та перекинув мені папірець через стіл.

— Ми, здається, будемо обертатися у вищих сферах, — прокоментував детектив.

Телеграма була списком імен і адрес:

«Лорд Геррінґбі, маєток «Глибока балка»; сер Джордж Фолліот, «Окшоттські вежі»; містер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурді-Плейс»; містер Джеймс Бейкер Вільямс, «Фортон-Олд-хол»; містер Гендерсон, «Високі склепіння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижній Волслінґ».

— Найпростіший спосіб звузити поле діяльності, — пояснив Голмс. — Без сумнівну, Бейнс із його методичним розумом уже розробив схожий план.

— Я все ж не розумію...

— Згадайте, друже, ми ж уже дійшли висновку, що в записці, отриманій Ґарсією, призначене побачення або таємна зустріч. Якщо найпростіше тлумачення тексту і є найправильнішим, то для того, щоб потрапити на цю зустріч, йому треба було піднятися на другий поверх і знайти в коридорі сьомі за ліком двері. Усе це дуже виразно вказує на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що він не може стояти далі, ніж за одну-дві милі від Окшотта, адже Ґарсія йшов саме в тому напрямку і сподівався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зірвалося його алібі, актуальне до першої години ночі. Оскільки великих будівель неподалік від Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свій звичний метод і, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив їх надіслати мені список таких будівель. Саме він і міститься в цій телеграмі, тому серед цих даних може виявитися інший кінець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.

Була вже майже шоста година, коли ми в супроводі інспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графстві Суррей.

Ми з Голмсом взяли з собою все необхідне для ночівлі й орендували затишну кімнату в сільському заїзді, який називався «Бугай». Нарешті ми були готові скласти компанію інспектору та навідатися до Вістерія-Лодж. Був холодний, похмурий березневий вечір, дув пронизливий вітер, невеликий дощ періщив в обличчя. Загалом погода цілком відповідала дикій місцевості з обидвох боків дороги та трагедії, що сталася там, куди ми йшли.

Частина ІІ. Тигр із Сан-Педро

Пройшовши кілька миль цими холодними місцями, що навівали смуток, ми підійшли до дерев’яних воріт, за якими відкривалася похмура каштанова алея. Звивиста під’їзна доріжка привела нас до зануреного в пітьму невисокого будинку, який здавався чорним, як смола, на тлі сірувато-синього неба. У вікні ліворуч від входу мерехтів тьмяний вогник.

— Я залишив там констебля, — сказав Бейнс, — постукаю у вікно.

Він перетнув газон і кілька разів неголосно постукав по склу. Крізь мутне скло я заледве розгледів чоловічка, котрий сидів на ослінчику перед каміном. Раптом він миттю схопився, і я почув переляканий зойк, що пролунав у кімнаті. Через кілька секунд двері відчинив білий, як крейда, полісмен, котрий важко дихав. Свічка мерехтіла в його тремтячих руках.

— У чому річ, Волтерзе? — різко спитав Бейнс.

Полісмен витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.

— Добре, що ви прийшли, сер. Вечір тягнувся нескінченно довго, а мої нерви виявилися не такими міцними, як я думав.

— Ваші нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що мені доведеться розмовляти про те, чи є у вас нерви.

— Розумієте, сер, цей будинок порожній, стоїть віддалік, та ще й ці моторошні предмети на кухні. Коли ви постукали у вікно, я подумав, що він прийшов знову.

— Хто прийшов знову?

— Чорт, сер, наскільки можу вважати. Він підходив до вікна.

— Хто підходив до вікна й коли?