Ґлорія Cкотт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За багатьма невловимими ознаками, які, мабуть, не помітив би ніхто, крім мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слід. Хоча збоку він здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпіння, навіть неспокій. До того ж він був у дуже гарному гуморі, що зайвий раз підтверджувало: гра почалася. За своєю звичкою він нічого не казав, я ж, як завжди, нічого й не питав. Ця давно усталена традиція мене влаштовувала — я брав участь у ловах і надавав моєму колезі допомогу при полюванні на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дізнаюся.

Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все більше й більше. Минали дні, а мій товариш так і не просунувся у своєму розслідуванні. Одного ранку він виїхав до Лондона, і з його кинутого мимохідь натяку я дізнався, що він побував у Британському музеї. Крім цієї єдиної своєї поїздки, детектив здійснював лише довгі прогулянки, зазвичай на самоті, або спілкувався з численними сільськими пліткарями, із котрими познайомився.

— Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за містом, буде для вас безцінним, — зауважив він. — Яке задоволення спостерігати, як вкривається зеленим листям огорожа, як з’являються пуп’янки на ліщині! Озброївшись лопатою, бляшаною скринькою й елементарним керівництвом з ботаніки, ви зможете з користю провести час.

Він і сам блукав околицями з цими предметами, але щовечора повертався з достатньо мізерним збором трав.

Якось під час наших мандрівок ми натрапили на інспектора Бейнса. Його тлусте червоне обличчя розпливлося в усмішці, а маленькі очі блиснули, коли він привітався з Голмсом. Про справу розмовляли мало, але й з тієї дещиці, що він сказав, ми зрозуміли, що він не був розчарований ходом подій. Однак мушу визнати, я неабияк здивувався, коли днів за п’ять після вбивства, розгорнувши ранкову газету, виявив набрані великими літерами заголовок і підзаголовок:

«Окшоттська таємниця розгадана

Арешт імовірного убивці»

Я прочитав це вголос, і Голмс аж підскочив у кріслі, немов його ужалили.

— Чорт забирай! — скрикнув він. — Ви що, хочете сказати, що Бейнс його спіймав?

— Схоже, що так, — видихнув я, пробігаючи очима замітку:

«Велике хвилювання в Ешері та його околицях викликала отримана вчора пізно ввечері звістка про арешт чоловіка, причетного до окшоттського вбивства. Як відомо, містер Ґарсія з Вістерія-Лодж був знайдений мертвим на Окшоттському пустирі, а на його тілі виявили сліди жорстокого насильства. Тієї ж ночі його слуга та кухар утекли, що побічно доводить їхню причетність до вбивства. Передбачається, хоча й не доведено, що загиблий джентльмен мав у будинку якісь цінності й що їхнє викрадання могло стати спонукальним мотивом злочину. Інспектор Бейнс, котрий займається розслідуванням цієї справи, доклав усіх зусиль, щоб виявити місце, де ховалися втікачі. У нього були підстави вважати, що вони не далеко заїхали, а відсиджуються в якомусь притулку, який вони підготували заздалегідь. Однак із самого початку було ясно, що врешті-решт їх виявлять, оскільки, за свідченням кількох крамарів, котрі його бачили, у кухаря вельми незвичайна зовнішність — це величезний страхітливий на вигляд мулат із обличчям кавового кольору явно негроїдного типу. Його помітили після вбивства — констебль Волтерз виявив його та намагався затримати того ж вечора, коли той, набравшись нахабства, знову з’явився у Вістерія-Лодж. Інспектор Бейнс вирішив, що цей візит мав якусь певну мету і, можливо, повториться. Він скасував чатування в будинку, але залишив у кущах засідку. Мулат потрапив у пастку, його затримали вчора ввечері після запеклої сутички, під час якої він жорстоко відлупцював констебля Даунінґа. Очікується, що після того, як затриманий постане перед мировим суддею, його відправлять до в’язниці. Сподіваємося, що цей арешт сприятиме розгадці таємниці».

— Нам треба негайно побачитися з Бейнсом, — вигукнув Голмс, натягаючи капелюха. — Якраз встигнемо перехопити його, поки він не пішов.

Ми квапливо рушили сільською вулицею і, як і очікували, застали інспектора, коли той уже відчиняв двері свого будинку.

— Бачили газету, містере Голмс? — спитав він, подаючи нам свій екземпляр.

— Авжеж, містере Бейнс, бачив. Будь ласка, не вважайте нахабством із мого боку, якщо висловлю вам дружнє застереження.

— Застереження, містере Голмс?

— Я уважно вивчив цю справу, і не особливо впевнений, що ви на слушному шляху. Мені б не хотілося, щоб ви зайшли занадто далеко, перш ніж переконаєтеся, що помилилися.

— Дуже люб’язно з вашого боку, містере Голмс.

— Запевняю, що турбуюся про ваше добро.

Мені здалося, що інспектор мало не підморгнув Голмсу одним із своїх маленьких оченят.

— Ми з вами домовилися працювати незалежно один від одного, містере Голмс. Я так і роблю.

— Так, звісно. Не ображайтеся на мене.

— Що ви, сер, я ж розумію, що ви хочете мені допомогти. Але в кожного з нас свій підхід до справи, містере Голмс. У вас один метод, у мене, можливо, інший.

— Ні слова більше про це.

— Завжди буду радий поділитися з вами своїми новинами. Цей хлопець — справжній дикун, дужий, як ломова коняка, і злий, як чорт. Мало не відкусив Даунінґу великого пальця, перш ніж вони з ним упоралися. Майже не розмовляє англійською, і ми від нього нічого не почули, крім мукання.

— І ви вважаєте, що є докази того, що це він убив свого господаря?

— Я цього не казав, містере Голмс, цього я не казав. У кожного з нас є свої маленькі хитрощі. Пускайте в хід ваші, а я, з вашого дозволу, користуватимуся своїми. Така наша умова.

Коли ми закінчили розмову з Бейнсом, то рушили назад, а Голмс стенув плечима:

— Ніяк не можу збагнути цього чоловіка. Схоже, обраний ним шлях веде до прірви. Що ж, як він каже, кожен із нас має йти своєю дорогою. Потім переконаємося, що з цього вийде. Однак є щось в інспекторі Бейнсу, чого я не здатний зрозуміти.

— Сідайте в це крісло, Ватсоне, — вказав Шерлок Голмс, коли ми повернулися до нашої кімнати в «Бугаєві». — Я хочу, щоб ви краще зрозуміли суть ситуації, оскільки сьогодні вночі мені може знадобитися ваша допомога. Якщо дозволите, я розповім, наскільки просунулася ця справа. Хоча спершу вона виглядала простою, та потім несподівано виникли певні труднощі у зв’язку з цим арештом. Тут є безліч прогалин, які нам доведеться заповнити. Почнемо з записки, яку Ґарсія отримав перед смертю. Відкинемо версію Бейнса й вважатимемо, що слуги Ґарсії до злочину не причетні. Ґарсія запросив до себе в гості Скотта Екклза, що міг зробити винятково з метою забезпечити собі алібі. Отже, саме Ґарсія задумав якусь справу, мабуть, злочинну, яку треба було здійснити тієї самої ночі, коли він вирушив назустріч своїй загибелі. Я кажу «злочинну», бо лише людина, котра замислила щось недобре, так піклується про своє алібі. Хто ж тоді, найімовірніше, відібрав йому життя? Певна річ, той, проти кого запланували злочин. Отже, ми з вами наразі ще не зійшли з твердого ґрунту. Ясно, чому зникли слуги Ґарсії. Усі вони були спільниками в злочині, що готувався. Якби його вдало здійснили, а Ґарсія повернувся б, свідчення нашого «справжнього британця» розсіяли б усі можливі підозри, і все зійшло би їм із рук. Але справа виявилася небезпечною. Тому вони домовилися, що якщо Ґарсія не повернеться, обидва його помічники сховаються в притулку, який вони заздалегідь підготували, а згодом спробують ще раз. Усе це вичерпно пояснює події, чи не так?