Ґлорія Cкотт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бейнс аж почервонів від задоволення.

— Весь тиждень на станції чергував наш переодягнений співробітник. Він стежив за мешканцями «Високих склепінь», куди б вони не їздили. Однак він, либонь, розгубився, коли міс Барнет вдалося вирватися. На щастя, її підібрала ваша людина, і все скінчилося щасливо. Ми не можемо нікого заарештувати, поки вона не дасть свідчення, тому чим раніше вона це зробить, тим краще.

— Вона поступово очунює, — зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. — Але скажіть мені, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?

— Гендерсон, — відповів інспектор, — це дон Мурільйо, котрого колись називали Тигром із Сан-Педро.

Тигр із Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвітлила всю історію життя цієї людини. Він був відомий як найбезсовісніший і найкровожерливіший із усіх, хто будь-коли правив у країні, яка претендує на те, щоб називатися цивілізованою. Дужий, безстрашний і енергійний, він упродовж десяти-дванадцяти років змушував усіх тремтіти перед ним і терпіти його огидні звички. Його ім’я вселяло жах у всій Центральній Америці. Потім все населення країни поголовно повстало проти нього. Але він був не менш хитрий, ніж жорстокий, і за перших ознак грози, що наближалася, перевіз усі свої скарби на корабель, команда якого складалася з відданих йому людей. Коли наступного дня повстанці взяли приступом палац, він виявився порожнім. Диктатор, двоє його дітей, секретар і всі цінності зникли. З того дня він щез невідомо куди, і чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для пліток у пресі.

— Атож, сер, дон Мурільйо, Тигр із Сан-Педро, — повторив інспектор. — Якщо ви розгорнете будь-який довідник, містере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро — зелений і білий, ті ж, що й у записці. Він тепер називає себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далі до Мадрида, Рима, Парижа, перш ніж він потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дістатися.

— Вони виявили його торік, — озвалася міс Барнет, котра вже сіла й з готовністю вступила в бесіду. — Один замах на його життя вже був, але потвору оберігав якийсь злий фатум. Ось і цього разу те саме — загинув шляхетний лицар Ґарсія, а чудовисько залишилося цілим і неушкодженим. Але прийде новий месник, а за ним — ще й ще, поки колись правосуддя не здійсниться. Це так само неминуче, як і те, що завтра зійде сонце.

Долоні тонких рук жінки стиснулися в кулачки, виснажене обличчя побіліло від ненависті.

— Але яким чином ви, міс Барнет, виявилися причетною до цієї історії? — поцікавився Голмс. — Як може англійська леді брати участь у такій кривавій справі?

— Я беру участь у ній, бо інакше ніщо в світі не допомогло б здійснитися правосуддю. Яке діло англійському закону до річок крові, пролитих кілька років тому в Сан-Педро, або до цілого корабля скарбів, награбованих цим чоловіком? Для вас це те саме, що злочин, скоєний на іншій планеті. Але ми пам’ятаємо все. Ми осягали істину в жалі та муках. Для нас жоден чорт у пеклі не може бути гіршим за Хуана Мурільйо, і не буде нам спокою на Землі, поки його жертви волають до неба про помсту.

— Не сумніваюся, що він такий, яким ви його описуєте, — сказав Голмс. — Я чув, що це був справжній звір. Але що він зробив особисто вам?

— Я вам розповім. Цей негідник узяв собі за звичку вбивати під будь-яким приводом кожного, хто згодом міг стати для нього небезпечним суперником. Мій чоловік (авжеж, джентльмени, моє справжнє ім’я — синьйора Дуранда) був послом Сан-Педро в Лондоні. Там ми з ним познайомилися й одружилися. Не було на світі шляхетнішої людини. На жаль, Мурільйо дізнався, що це непересічна особистість, під якимось приводом відкликав його на батьківщину, а там звелів розстріляти. Передчуваючи свою долю, Віктор Дуранда відмовився взяти мене з собою. Його майно конфіскували, а я залишилася в скруті й з розбитим серцем.

Потім тиранія нарешті впала. Мурільйо врятувався саме так, як ви й сказали. Але ті численні люди, чиї долі він понівечив, чиї рідні та близькі були приречені на муки й смерть, не могли залишити все так, як є. Вони об’єдналися в таємну спілку, яка існуватиме, поки мета не буде досягнута. Після того, як ми впізнали в цьому Гендерсоні деспота, мені доручили проникнути в його будинок і стежити за його переміщеннями. Влаштувавшись до нього гувернанткою, я цілком успішно могла це робити. Він, звісно, й уявити не міг, що жінка, котра сидить із ним щодня віч-на-віч за обіднім столом, — та сама, чийого чоловіка він через годину після його повернення на батьківщину відправив на той світ. Я всміхалася йому, займалася з його дітьми та чекала. Перший замах стався в Парижі, але був невдалим. Ми разом із Мурільйо гарячково мандрували всією Європою, щоб сховатися від погоні, і, нарешті, повернулися сюди, у цей будинок, орендований ним ще під час першого свого візиту до Англії.

Однак тут його також підстерігали месники. Знаючи, що він повернеться до цього будинку, Ґарсія, син чиновника, котрий займав раніше одну з керівних посад у Сан-Педро, чекав свого часу в своєму скромному житлі, яке ділив з двома відданими помічниками. Всі троє аж палали бажанням помсти, та й причини у всіх були ті самі. Довгий час Ґарсія нічого не міг вдіяти, бо негідник був напоготові й ніколи не виходив із будинку без свого посіпаки Лукаса, точніше Лопеса, як його звали в дні колишньої величі. Ночами, однак, він був у кімнаті сам, і месник міг би до нього дістатися. У визначений заздалегідь вечір я мала відправити моєму соратнику записку з остаточними інструкціями, оскільки Мурільйо не втрачав пильність і щоразу ночував в іншій кімнаті. Я мала переконатися, що двері відчинені, і подати сигнал — поставити біля вікна, що виходить на вулицю, лампу з зеленим абажуром, якщо все гаразд, або з білим абажуром, якщо замах краще відкласти.

Але все пішло шкереберть. Якимось чином я накликала на себе підозри секретаря Лопеса. Він підкрався до мене ззаду та накинувся, як тільки я дописала листа. Вони з господарем затягли мене в мою кімнату й влаштували наді мною судилище, як над викритою зрадницею. Вони б підняли мене на свої ножі, якби знали, як уникнути наслідків. Нарешті після довгої наради вони дійшли висновку, що вбивати мене занадто небезпечно, але вирішили назавжди позбутися Ґарсії. Мені затулили рота шматою, і Мурільйо почав викручувати мені руку, поки я не дала йому адресу мого приятеля. Присягаюся, якби я знала, що вони збираються з ним зробити, я б краще дала їм відірвати мені руку. Лопес написав адресу на моїй записці, запечатав її своєю запонкою та відіслав зі своїм слугою Хосе. Як вони його вбили, я не знаю. Можу сказати лише, що він загинув через Мурільйо, бо Лопес залишився вартувати мене. Мабуть, убивця сховався в заростях чагарнику, через які прокладена стежина та вдарив Ґарсію, коли той проходив нею. Спершу вони хотіли дозволити йому увійти до будинку й убити його там, нібито прийнявши за грабіжника. Але потім вирішили, що якщо виявляться причетними до цієї справи й будуть змушені давати свідчення, то відразу ж відкриються їхні справжні імена, і полювання за ними почнеться знову. Убивши Ґарсію, вони сподівалися налякати переслідувачів і позбутися їх.

Усе б добре для них закінчилося, якби я не знала, що вони зробили. Не сумніваюся, що були миті, коли життя моє висіло на волосині. Я була замкнена в своїй кімнаті, залякана найжахливішими погрозами, зі мною поводилися вкрай жорстоко, щоб зламати мій дух. Погляньте на цей шрам на моєму плечі та синці на обох руках. З того часу, як я спробувала закликати на допомогу з вікна, вони запхали до мого рота ганчірку. Моє ув’язнення тривало п’ять днів, і весь цей час мені давали так мало їжі, щоб лише душа не розлучилася з тілом. Сьогодні вранці мені принесли ситний сніданок, але після їжі мені стало зле, бо туди щось підсипали. Наче уві сні пригадую, як мене чи то вели, чи то тягли до екіпажа, а потім — до потяга. Тільки коли колеса вже сіпнулися, я раптом збагнула, що моє звільнення залежить від мене самої. Тому я вистрибнула з вагона, вони спробували затягнути мене назад, і якби не допомога цього доброго чоловіка, котрий потім посадив мене у кеб, я б ніколи від них не втекла. Зараз, дякуючи Богові, я назавжди вирвалася з їхніх рук.

Усі ми, затамувавши подих, слухали цю незвичайну розповідь. Мовчання порушив Голмс.

— Ще не все завершено, — похитав він головою. — Розслідування позаду, тепер справа за юристами.

— Однак, — озвався я, — досвідчений адвокат зобразить це вбивство як самозахист. У минулому вони могли здійснити сотні злочинів, але ж судити їх можна лише за цей останній.

— Ну-ну, — весело сказав Бейнс, — я кращої думки про наші закони. Самозахист — це одне, а підготований напад на людину з метою вбивства — зовсім інше, яку б небезпеку вона не становила. Тому ми, цілковито погоджуючись із законом, зможемо притягнути до відповідальності нашу парочку з «Високих склепінь» наступної виїзної сесії суду в Гілфорді.

Сталося, однак, так, що відплата наздогнала Тигра зі Сан-Педро не відразу. Хитрий і зухвалий, він зі своїм компаньйоном збив погоню зі сліду, увійшовши в багатоквартирний будинок на Едмонтон-стрит і вийшовши з нього через запасний вихід на Керзон-сквер. Після цього їх в Англії більше не бачили. Приблизно за шість місяців маркіза Монтальву та його секретаря синьйора Рулле вбили в їхньому номері мадридського готелю «Ескуріал». Убивць не знайшли. До нас на Бейкер-стрит завітав інспектор Бейнс із описом прикмет убитих: смагляве обличчя секретаря, владні риси, кущисті брови та глибоко посаджені очі господаря. У нас не залишилося сумнівів, що правосуддя нарешті здійснилося.

— Це справа — суцільний хаос, любий Ватсоне, — зауважив Голмс, закурюючи свою вечірню люльку. — Вам не вдасться викласти її в тій стислій формі, яка так припала вам до душі. Вона відбувалася на двох континентах, діяли в ній дві групи загадкових незнайомців, і хід її ще більше ускладнила присутність нашого гідного приятеля, містера Скотта Екклза, що доводить, до речі, що запросивши його покійний Ґарсія проявив вельми винахідливий розум і добре розвинений інстинкт самозбереження. Справа ця примітна лише тим, що, опинившись у справжнісіньких нетрях, ми з нашим хитромудрим помічником Бейнсом строго дотримувалися фактів і таким чином вибралися з хащі вузькою та звивистою стежкою. Є щось таке, що залишилося для вас незрозумілим?

— Чому повернувся кухар-мулат?

— На мою думку, через ту дивну істоту, яку ми виявили на кухні. Цей чоловік — майже дикун із глухих лісів Сан-Педро, і це був його фетиш. Коли вони з товаришем сховалися в притулку, який заздалегідь приготували, де, без сумніву, жив хтось іще з їхніх спільників, мулата переконували залишити настільки помітний предмет побуту там, де він є. Але той не міг із цим змиритися, і наступного ж дня повернувся на віллу розвідати, як справи. Однак зазирнувши у вікно, побачив, що в будинку влаштувався полісмен Волтерз. Зачекавши ще три дні, він зважився здійснити чергову спробу, на що його штовхнула чи то його віра, чи то забобонність. Інспектор Бейнс зі звичною для нього передбачливістю применшив у розмові зі мною значення цього інциденту, але насправді ж він розумів його важливість і влаштував кухареві пастку, в яку той і потрапив. Щось іще, Ватсоне?

— Роздерта птаха, відро з кров’ю, обвуглені кістки, і взагалі загадка цієї дивної кухні.

Голмс усміхнувся й погортав записник.

— Я провів цілий ранок у Британському музеї, вивчаючи літературу з цього питання. Ось уривок із книги Еккермана «Шаманство та негритянські релігії»: «Справжній ідолопоклонник не робить нічого серйозного без жертвоприношення, покликаного умилостивити його огидних богів. У найвідповідальніших випадках цей ритуал набуває форми людського жертвоприношення, що супроводжується людожерством. Найчастіше в жертву приносять білого півня, якого розривають на шматки, або чорного цапа, якому перерізають горлянку, а тіло потім спалюють».

— Як бачите, наш приятель кухар — справжнісінький ортодокс у питаннях ритуалу. Це і є гротеск, Ватсоне, — зауважив Голмс, неквапливо закриваючи свій нотатник, — проте, як я вже мав нагоду зауважити, від гротескного до жахливого — лише крок.

Справа про ідентифікацію

— Мій любий друже, життя набагато химерніше, ніж усе, що здатна створити людська уява, — зауважив Шерлок Голмс, коли ми з ним сиділи біля каміна в його помешканні на Бейкер-стрит. — Нам і на гадку би не спало багато речей, які насправді є чимось цілком банальним. Якби ми з вами могли, взявшись за руки, вилетіти з вікна і, витаючи над цим величезним містом, трохи підняти дахи та зазирнути до будинків, то порівняно з викритими нами надзвичайними збігами, задумами, непорозуміннями, незбагненними подіями, які, прокладаючи собі шлях крізь численні покоління, призводять до зовсім неймовірних результатів, усе красне письменство з його умовностями та заздалегідь приреченими розв’язками здалося б нам пласким і тривіальним.