На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли нова оселя узаконилася на своїм власнім пагорбі, то золота хата здалека ясніє над чорним лісом, мов крапля роси, вирвана з самого сонця. Світить ночами віконцями, пронизує темряву й веде, як ліхтар, крізь лісові хвилі пущі.

А тоді, коли хата вже готова і ґаздівство вже заведене, на Святий Вечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, приходить Він, святий посланець, щоб оглянути господарство. Аби обстежити почату через нього справу, чи добре її провадять. Хоче побачити доробок, що виріс із краплі поту Сина Людського, заглядає у кожен закуток, говорить зі всією худобою, розпитує її і благословить, як дух життя.

Тоді, з року в рік, Він не тільки очищує, але й розраджує свій люд: не нарікайте, браття, коли рубаєте на верховинах вкорінені в землю, наче змієвими пазурами, велетенські дерева, що висять на урвищах над вашими головами. Не лякайтеся, корчуючи змієву пущу і щомиті наражаючись на небезпеку, що вас розчавлять, мов хробака, і скинуть у прірву стовбури. А коли гаруєте, будуючи хати, тягаючи важезні колоди, перенапружуючи кості та м’язи, і як сушите голови над своїм господарством, то не кленіть долі: Святі ґазди, робітники Божі, ще до первовіку вам це показали. У цім місці ваша праця поєднується з їхньою працею.

Шумеєве господарство

Шлях, що пролягає лівим берегом Чорного Черемошу з Жаб’я через Криворівню, за якихось три кілометри нижче від Криворівні переходить через потік Варитин і відразу після цього розгалужується. Одна гілка, ідучи вправо, утворює досить рівну дорогу, яка веде вздовж Черемошу до Устерік у напрямку Кут. А та, що ліворуч, уздовж потоку Варитин піднімається і звивається стрімким перевалом Буківця у напрямку Косова. На пагорбах і схилах біля цього розгалуження доріг та над ним розташоване поселення Ясенів. Історія нашого краю – це історія родів та осель, до того ж небагатьох. Часом, дуже рідко, вони зливалися у взаємному прагненні, після чого знову розходилися. Пастухи справді мають щорічно спільні справи і зустрічі, свята й оборудки, але потім знову зникають чи то у хатах, чи на пасовищах, ніби весняні води, які підносяться, прибувають, зливаються і знову відходять. Поки ще не утворилося чогось більшого від громади, навіть перед тим, як роди й оселі об’єдналися у громади, на них вже насувалися чужі рамки, щоправда, тільки ззовні. Якщо ми хочемо побачити історію численних коренів, які ледве встигли випустити пагони, то мусили б по черзі придивитися до багатьох родів та осель і розповісти історію кожного. За людської пам’яті спільність їх була непомітною, хоча сварки і ворожнеча, які траплялися, ніколи не були дикими. Правда старовіку була основою й історією цієї невидимої спільноти, була стилем осель-коренів. Але у цьому непов’язаному і вільному стані вже жила справжня суспільність.

У ближчі до нас часи, у половині ХІХ століття – однак ще перед тим, коли один за одним, мов удари, увірвалися «нові часи» – прославився Фока з роду Шумеїв. Життя його було активним і насправді виходило за межі його суспільного стану. Він не противився новизні, навпаки, вчився охоче і тому, відновлюючи старе життя, навіть вітаючи свіжим поглядом усе те, що для міських людей уже стало буденним і банальним, осявав світлом новизни. Він сам надихав і зацікавлював кожного, ніби вів безперервну живу розмову між різними часами й вітався з ними на роздоріжжі. Такі зустрічі рідко трапляються в одній людині. А він не просто опирався на всю правду старовіку, але й свідомо хотів її поповнити та відновити.

Познайомитися з його домом і господарством, у багато чому дуже типовим, – то пізнати більше, ніж половину особистості.

Фока Шумеїв з Ясенова мав дві хати на схилах Буківця. Одна була високо на полонині, майже над межею лісу, а друга – стара ґражда, одна з найстарших хат у цій околиці – була більше як на півгодини ходи віддалена від потоку Варитин, який крізь купи велетенських валунів, самими собою обточених, пробивається ясною кришталевою водою до Черемошу. У тому місці, де стрімка і крута дорога, що пролягає між скель і урвищ ущелини Варитину, сходить на рівно з перевалу Буковець, стоїть зліва високо серед скель капличка з вирізьбленим святим, який зверху благословляє перехожих, а нижче, справа від дороги, лежить валун завбільшки з лісову колибу, яку називають «жидівським каменем». Назва походить від того, що багато років тому цей камінь скотився, ймовірно, накривши разом із коником та невеликим візком молодого жида, побожного бідака і мандрівника з братства хасидів, коли той вертався в бік Косова. Ще й тепер лівобіч від дороги високо стирчить багато таких каменів, чигаючи, як може здатися, на перехожого. Місце пусте й чарівне.

Власне там є стрімка стежка, що веде від Буківця до оселі Фоки, відразу здіймаючись уверх. Уже в ті часи, що їх ми описуємо, ґражда Фоки являла собою радше комплекс хат і будинків, поплутаних дивакувато, але органічно, сполучених між собою покрученими критими коридорами або відкритими галерейками у вигляді поздовжніх альтанок. Початкова замкнутість обійстя ґражди таким чином розвалилася. Закритий темний ґанок з’єднував стару ґражду з новою хатою, розміщеною позаду навскіс, до якої були прибудовані ще новіші господарські будівлі. Позаду ж були нові великі стайні, з’єднані відкритим ґанком зі ще однією хатою, ясною і новою, що мала досить великі вікна. Пізніше у ній мешкали прибрані сини Фоки.

Спереду старої огорожі ще одне відокремлене подвір’я, а далі чималий будинок, звідусіль захищений, бо між багатьма кутами. На місці старої комори нова, світла, але затемнена склепінням дашків над ґанком, а всередині зовсім темна, бо без вікон. Там зберігалися великі запаси харчів: цілі ряди бочок, бербениць і малих барилець, у них бриндза, масло, квасне молоко, запаси зерна і муки, смальцю, воску та ясно-золотої пряжі. На полицях розкидано незліченно ревашів – карбованих і різьблених на дощечках обрахунків із полонин та лісових робіт. Там колись цілими днями, особливо взимку, просиджував батько Фоки Максим, мовчун, який замість того, щоб говорити, ревашував, залюблений не тільки в обрахунки з пасовищ і вирубок, але й у карбування спогадів із минувшини, які він робив на дереві різних порід – залежно від їх змісту. Сам Фока, хоч і навчився під час вирубок вести заплутані обрахунки, не мав до них уподобання. Далі за цим будинком ще одне мале подвір’я, на ньому відразу при коморі під стріхою ряди вуликів. Під дашками огорожі ховали всілякі господарські знаряддя, дерев’яні та залізні. Звідти вже було видно величезний сад.

Так із плином часу розрослася стара ґражда. Окрім старої огорожі мала ще п’ять закритих подвір’ячок, два спереду і три – ззаду. З одного замкнутого подвір’я переходили до іншого через хати й будівлі. З боків можна було увійти через низькі брами. Кожну браму накривав високий стрімкий дашок. До обох боків ґражди – зі сходу і з заходу сонця – тулилися ґраждові загороди, молодші від подвір’їв, але більш розрослі, ширші та ясніші. Саме там гніздилися піддашшя, пивниці, склади дров, де завжди було повно рівно поскладаних букових полін, та підсобні склади сіна. Відомо, що у цих закамарках ніколи не ставалося пожежі. А досить було б іскри, щоб хата спалахнула. Річ у тім, що таку садибу треба вміти обжити, пильнуючи не менше, ніж колись у пущі, захищаючись від дикого звіра, а потім від набігів. На ніч зачиняли всі брами, і тоді кожне ґраждове подвір’ячко ставало для себе наче малим світом, невидимим з-поза оселі. Натомість зсередини подвір’ячка не було видно нічого, тільки небо та далекі гори.

Ґражда, збудована з найгрубших колод, зрубаних на цьому ж місці, пам’ятала давні часи. В інших хатах зазвичай на в’язання стіни припадає десять колод, а кожна стіна ґражди складалася з чотирьох. Тонших колод тоді поблизу не було. Вікна були малесенькі, старанно приховані, так ніби будівничий мав виразне бажання сховати їх так, щоб могти бачити, не будучи баченим. Хата, простора і зручна, мала багато сховків і закутків, добре приховані дверцята ззаду та власну комору з підземним виходом. Кажуть, що у тій пивниці зимували опришки, побратими-приятелі предків Фоки. Один бік хати був постріляний кулями з якоїсь стародавньої зброї – теж пам’ятка про дружбу з опришками, котрих так звана «ровта», тобто компанія спеціальної служби безпеки, призначеної по селах цісарським урядом, яка постійно гонила горами, застукала тут зненацька під час молодецької забави у побратимів.

Ґражда була гніздом роду. Була також гніздом шепотів, і так її й називали. Відомо, що є два різновиди голосів. Такі, що тримаються місця, іноді прокидаються і шастають, як домашні змії. І є інші, які приходять звідкись здалека, як звірина у сіті. Часом такий шепіт розтеревениться так, що годі за ним встигнути, а часом тільки зронить одне-два слова: «Чого так?», «Облиш це», «Нумо». Про ті перші домашні шепоти кажуть, що вони не вмирають, бо тримаються роду. Хто його знає, чому? Краще нічого не стверджувати з певністю, а зачекати. Хто ж не зрозуміє смутку? Але не годиться викликати шепоти заклинаннями і змушувати, щоб вони відкрилися, а ще гірше, просто-таки безбожно, було б розпрощатися, прогнати їх, як мітлою вимести. Хто так поводиться з померлими? Не треба їх ні закликати, ні відлякувати. Але зітхати можна. Звідти з кутів шепіт – а звідси від людини зітхання, чого ж іще більше? Мудрі люди, особливо ті, котрі чуйні, вчать нас, що душа не вмирає. Не нам це вирішувати, бо Бог і так собі з нами зарадить, як захоче. Якщо він такий, як нас учили, то він лагідний, навіть ґречний. А коли страшний, захоче карати, мучити або тільки страшити, то й так ніщо не допоможе, хоч умри на амінь, а смерть загнала тебе міцно, як цвях у дошку. Збудив тебе раз до життя, то і ще раз зможе. Лише одне варто було б знати, хоч воно й тяжко: якщо рід розділиться, коли розійдеться далекими світами, словом, коли розсиплеться, чи тоді й шепоти розвіються, чи, може, скличуться докупи? А може, не зможуть один одного наздогнати? Хоча і на то є рада, бо голоси, що мандрують здалека, часто потрапляють у сіті.

Нагорі ґражди, біля верху дахів, що сиділи один на одному, шепоти збиралися, як у музичній шкатулці. Будь-що могло їх розбудити й розбурхати.

Але не думаю, що ґражда слухала тільки власні давні голоси. Слухала і пильнувала всіляко на всі боки. Тільки так, а не інакше, можна було у ній жити, адже вона була обороною. З неї не тільки було все чути, як із мисливської позиції, але й видно було на всі боки, бо вона знаходилася близько від смуги хребта. Ніхто не міг наблизитися непомітно. Стародавні, могутні й розлогі буки, що пам’ятали Довбуша, підпирали огорожу ґражди. А далі, біля нових хат, біліли берези, ясніли модрини, які виросли вже у новіші часи. За якихось двісті кроків нижче від хати, у затишній сонячній місцині, був великий сад.

Понад кичерою, вище від лісу, недалеко від вершини Буківця, стояла верхня, або «вишня» хата. У затишному місці, передом до півдня. Хата нова, але стояла вона на місці найстарішої ясенівської оселі, яка існувала давно – задовго до появи ґражди. Ще праліс шумів на місці, де стоїть ґражда, коли тут на горі вже було обійстя.

Нова хата, ясна, біла, яка стоїть там тепер і ще пахне свіжим деревом, оточена розлогими сінокосами, і її видно здалека. З неї також добре видно довколишні верхи, найближчий – Писаний Камінь, і гори у сторону Кут, Синиці та Церкви з боку Криворівні. Верхів’я Чорногори виднілися вдалині, а внизу, глибоко в яру, шумів Черемош. Але через розлогість і горбистий рельєф лук не було видно Черемошу і його долини. Головним призначенням верхньої хати була заготівля сіна у досить великих обсягах. Царини давали п’ятдесят стогів сіна. Крім того там були різні загороджені пасовиська. На них – багато веселого молодняка: телятка, лошатка і ягнятка, відгороджені одні від одних.

Трави

Без кінця-краю, до самого горизонту сягали сінні луки. Розцвічені й пахучі впродовж весни та літа, вони аж до покосу щомісяця і запах змінюють, і колір.

Ці луки не лише для ґазди, то окремий світ, ґаздівство для себе.

Погляд мандрівника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.

Якби хтось пустив сюди худобу, вона відразу б знала, чого шукати. Напевно пішла б туди, де мереживом достигаючих зернят видніється щучник або де купками рожевіє й зеленіє конюшина. Але луки обгороджені воринням. Про них ніби забули. Луки живуть своїм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекає їх», а ґазда – вони це знають – береже і захищає. Лише комахи – джмелі, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними свої шляхи. Кольори та запахи подають їм сигнали, за якими вони дізнаються, де шукати соків і пилку. Але не тільки для себе смокчуть квіткову поживу. Господарюють разом із квітами. Без них лука б завмерла.

Перш ніж задзвонять коси, луки разом із комахами святкують це життя для себе. Святкують окремішність кожного роду у спільності з іншими, окремішність кожної спільноти у співжитті з іншими, окремішність луки.

Серед людей тільки той здатен охопити ці окремі життя, цілком осібні й пов’язані зі стількома іншими, хто їх не чіпає, не смикає, не толочить і не зриває для себе. Може, око гірського побожного самітника, яке у кожному рослинному образі розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пісняра, що сповнений витонченої привітності та доброзичливої шанобливості до всього живого, почуло б ритм кожного квіткового буття. Чи закоханий погляд і повна ніжності рука художника, який іде за рисунком і барвою кожної квітки. Для якої вигоди? Так, ні для чого. У побратимстві з кожною яскравою та пишною косицею і з кожним скромним чубком трави шепне їм: «Яка ж ти красна!»

Весняні луки. Спочатку жовті. Колишуться на них скромні первоцвіти, мов літургійні дзвіночки й перші лугові сиґнатурки. Купальниці задивляються в люстерка ставків, віддзеркалюються в них ясно-жовтим.

Рожеві луки – з переможним квітковим військом зозулиного цвіту. Здалека, з подільських полів мандрують вони через увесь край аж до гір, до нижньої межі лісів.

Білі луки – виткані тисячами й тисячами білих квітів запашної маренки.

Пурпурні луки – мов екзотичні квітники. Там дивовижно вигнуті зозулині черевички. Поцятковані наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дістаються тільки сильні волохаті джмелі, а квітка, тихенько закриваючи уста, ховає хмільного джмеля у своєму оксамитовому сховку.

Луки влітку. На більш тінистих схилах, на зрубах, нове диво. Розквітають луки кольору блакиті неба, та й самі вони наче небесні. Це делікатно повитинані, з пелюстками-зубчиками квіти тирлича міняться цілою гамою блакитних відтінків. З’являються величезні, які бувають саме в горах, васильки. А на сонці цвітуть, палають серед трав, наче втілюють сонячну матерію, маленькі жовтогарячі й липкі квітки арніки. На сонці ж, але при землі, в облямівці трав повільно формуються, творяться, вже по-іншому відображаючи сонце, зіркоподібні будяки-відкасники, оман, величезні безсмертники. Теплі й солодкі – а схожі на гострі малюнки паморозі. За життя застигли колючі пелюстки, вирізьблені з шовковистого металу. Зате взимку, коли всі квіти, вже давно засохлі та зів’ялі, тонуть в одноманітній верстві сіна, будячки блищать, вічно живі, зберігаючи свіжий аромат меду.

І навесні, і влітку до образу лугів додають свої барви, свої форми божі свічки – зозулинці. Різні види. Деякі вже у квітні на північних, тінистих схилах. А потім щораз інші, білі, фіолетові або чудернацьки смугасті, плямисті, мічені так, щоб справити враження, спинити, щоб не пролетіла повз ані бджола, ані дівчина. І всі вони дурманять запахом, як ніби не з наших лугів, далеко віднесеним вітрами.