Білий замок на Чорній скелі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ноде, перш, ніж переглянути вміст контейнера, уважно прочитай це!» Знайомий розгонистий почерк не залишав сумнівів у авторстві тексту. Подальші рядки було видрукувано на машинці, та її шрифт пізнавався так само легко, як і дідова рука — це була їх домашня друкарська машинка.

Відклавши лист, Нод зазирнув до контейнера. Зверху лежав невеликий пурпуровий оксамитовий мішечок. У ньому виявилася кругла печатка з позеленілої бронзи із зображенням вовка у п'ятикутному щиті. На загривку хижака дибилася шерсть, а зубата паща була розкрита для атаки. Над вовком — характерний силует велетенського ланодського альбатроса. Хлопець підніс печатку до дзеркала, вмонтованого у двері кухні, і прочитав напис довкруж щита: «Перший шляхетною силою». Отже, це родинний герб Азборанів — його, Нодів герб. Під печаткою лежав щільно скручений сувій паперу, встромлений у золотий перстень з великим рубіном. Розгорнувши аркуш, Нод побачив, що це заповіт останнього герцога, де він визнавав Брийома Азборана та його нащадків спадкоємцями роду. Заповіт засвідчувався щойно баченою печаткою, підписами герцога, герцогині та їх мажордома.

Далі у сандаловому футлярі Нод знайшов десятків півтора бузкових перлів. Він навіть уяви не мав, що вони бувають такі великі. За одну подібну перлину можна купити багатоквартирний будинок у столиці Республіки. У контейнері також були груба пачка облігацій на пред'явника у грилонських дукатах і список банківських рахунків з паролями — всі у Банку Гирлона. Під ними знайшлися аркуш із номерами восьми банківських сейфів та вісім невеликих сталевих ключів зі складними конфігураціями зубців та борідок, замотаних у цупкий папір. Знизу — ще й пачки ланодської готівки, та цими грошима було неможливо скористатися, бо у Республіці було передбачено кримінальну відповідальність за саме лише зберігання валюти та іноземних цінних паперів.

На самому споді, у титановому футлярі, встеленому зсередини чорним оксамитом, лежав вузький кинджал у золотих піхвах. Руків'я старовинної зброї також було золоте, з викарбуваним на ньому гербом Азборанів, а на сталевому лезі нанесено гравіювання: вітрильник на хвилях, над яким летить велетенська птаха — той самий ланодський альбатрос, найбільший летючий хижак на Деолі. Нод пригадав з академічного курсу військової історії, що герцоги Азборани багато століть поспіль були спадковими верховними адміралами Ланодського флоту. Вочевидь, цей кортик символізував той почесний обов'язок роду. На мить промайнула думка, що він зробив карколомну військову кар'єру — від курсанта до повного адмірала.

«Адмірал» відклав убік печатку та заповіт, знову простромивши його у перстень, списки рахунків та сейфів, пакунок з ключами, усі облігації, повагавшись, також кортик, хоча за зберігання холодної зброї у Республіці можна було років на п'ять опинитися у буцегарні. Пачки ланодських купюр та футляр з перлинами склав назад у контейнер, а те, що відібрав — у дідів портфель, виставивши з нього на стіл пляшки з коньяком. Замкнув контейнер, а тоді покликав Юса.

— Будь ласка, сховайте його назад, — вказавши на контейнер, попросив садівника. — Таким саме чином, як Ви його вийняли з освітлювальної тумби. Гадаю, якщо він там недоторканим дочекався цього дня, то це найнадійніший сховок.

— Так і зроблю, — багатозначно поглянувши на пляшки та портфель, який на вигляд майже не змінився в об'ємі, відповів Юс.

— Схоже, я знаю, що треба контррозвідці від Кунстадів. Назад дістануся автобусом — у випадку, якщо за мною стежать, нишпорки вважатимуть, що нічого важливого я із собою не маю.

Вже по обіді, повернувшись до будинку на бульварі Звитяг, Нод зустрів біля під'їзду Прена із Ларом, хоча вони домовлялися побачитися у пабі аж надвечір. Це виявилося вкрай неприємною несподіванкою. Тим паче, що новоспечені агенти контррозвідки цього разу таки напросилися до нього у гості, а переконливого приводу їм відмовити Нод не знайшов. Він навіть не вважав за потрібне звернути увагу «товаришів» на те, що учора не давав їм свою адресу, а у довідковому бюро шукати її було б годі — місце проживання покійного генерала Кунстада являло собою армійську таємницю. Утім, Лар поквапився пояснити, що вони сп'яну забули про вчорашню домовленість побачитися у пабі, а будинок, де проживав генерал, нібито йому якось ще на першому курсі показав котрийсь із їх однокурсників. Нод достеменно знав, що такого бути не могло.

Піднімаючись у ліфті, він гарячково розмірковував, як убезпечити від цікавості цих нишпорок портфель та швидше спекатися їх.

— Який показний саквояжик, — Прен, ніби прочитавши його думки, ненароком спробував помацати шкіру портфеля, але Нод перекинув його до іншої руки.

— Не роззувайтеся, — сказав він непроханим гостям, щойно вони переступили поріг, — проходьте до вітальні. Я зараз...

На щастя, туфлі Лара виявилися забрьоханими, і той, побачивши на підлозі вітальні світло-салатовий килим, таки почав знімати взуття у передпокої. Прен мусив зробити те саме. Ця демонстрація пристойності дала Нодові час, і він зник у кухні. Дістав з портфеля кілька яблук, отриманих на дорогу від Юса, а тоді закинув «саквояжик» на високу шафу. Прихопив з холодильника горілку і пройшов до вітальні.

— То підемо сьогодні до борделю? — завзято поцікавився Лар.

— Ні, — заперечив Нод, розливаючи горілку. — Завтра зранку маю їхати на батьківщину діда, до одного маленького рибальського селища, — він не вважав за потрібне приховувати це від нишпорок — розумів, що контррозвідка все одно знатиме про поїздку.

— Навіщо? — Прен узяв чарку.

— Дід заповів вклонитися могилам пращурів та привезти землі звідти на його могилу, — сумно відповів Нод.

— Та ще встигнеш! — долучився до розмови Лар. — Канікули великі.

— А може, ми з тобою? — незграбно спробував набитися у супутники Прен, одразу наразившись на осудливий погляд Лара.

— З якого це дива? — знизав плечима Нод. — У селищі нудно. Повеселімося, коли я повернуся. Давайте, — він перехилив чарку, даючи зрозуміти, що тему спільної подорожі до Кунстада вичерпано. — Закусюйте яблучками зелененькими...

Горілка не допомагала подолати скутість цієї дивної здибанки. Як не намагався Лар надати їй жвавості, та коли пляшка спорожніла, теми для пустопорожніх теревенів у нього геть вичерпалися. Відчувши, що далі їм тут немає що робити, та для годиться зробивши ще зо дві невдалі спроби звабити Нода борделем, однокурсники, нарешті, пішли. Утім, обіцяли навідатися після його повернення з узбережжя.

Зачинивши за ними двері, Нод зняв із шафи на кухні портфель та, відшукавши у кабінеті том Великої Республіканської Енциклопедії, де містилися слова на літеру «Л», вмостився за дідовим столом. Незабаром йому знадобилися ще кілька книжок. Всупереч його побоюванням (не любили у Республіці детально писати про «класових ворогів»), стаття про герцогів Азборанів у енциклопедії виявилася досить інформативною, з численними посиланнями на інші тексти у тій самій енциклопедії, а також на фундаментальну наукову працю «Історія Ланоду» та збірник ланодських переказів і легенд. Обидві ці книжки також знайшлися на полицях бібліотеки.

Рід Азборанів відомий уже більше тисячі років. Традиційно вважається, що він походить з північного узбережжя Ланоду. Там по берегах фіордів колись жили племена варварів, що займалися рибальством, примітивним землеробством на невеликих клаптях випаленого лісу та піратством. Вони запалювали уночі ліхтарі на човнах, заманювали ними кораблі у свої фіорди, а тоді грабували їх. Одна з легенд оповідала, що якось на розграбованому торговому судні морські розбійники, за звичаєм знищивши усю команду, здибали двох дев'ятилітніх хлопчаків-близнюків, котрі ховалися під сувоями коштовних тканин. За вимогою шамана близнюків мали офірувати богові Безодні — кинути у фіорд, перерізавши вени, щоб кров швидше привабила до жертв акул. Та несподівано на їх захист стала бездітна удова — сестра дружини вождя. Вона зажадала, щоб приречених дітлахів віддали їй у хатні раби. Шаман трохи поопирався, але зрештою поступився, не ризикуючи конфліктувати з правлячою у племені родиною. Акулам дісталися тіла вбитих купців та матросів.

У племені, що називало себе Соум-ата-арі, малим рабам спробували дати нові імена, та між собою вони звали один одного іменами, які дали їм батьки — Тод і Нод. З'ясувалося, що хлопці трохи письменні — нечуване вміння серед варварів.

Років за п'ять світ піратів-рибалок почав швидко змінюватися. Купецькі судна дедалі частіше ходили валками під охороною найманців, тож грабувати їх ставало все небезпечніше. Геть виснажені грунти вже не давали достатньо збіжжя. Почався голод, і епізодичні сутички поміж племенами за кращі землі перейшли у затяжні війни. Створювалися нетривкі союзи, розпадалися, знову виникали. Юність Тода і Нода припала саме на цей буремний час.

У вісімнадцятирічному віці обставини розлучили близнюків — Тод потрапив у полон до банди, що складалася з таких самих молодих волоцюг з двох сусідніх племен, які об'єдналися у пошуках поживи. Його мали б піддати якнайжорстокішим тортурам, аби сконав у муках на потіху переможцям, але отаман вирішив продати полоненого лише за чотири мішки проса у рабство до південного Ланоду. Валку рабів купці гірськими стежками вивели на родючі рівнини, де поміж гаїв та лісів струменіли повноводі річки, зеленіли поля, а на луках паслися отари, табуни й череди.

Гірські перевали охороняла потужна сторожа, не даючи варварам із півночі вдертися на рівнину. Там сторожували загони дружинників, яких по черзі надсилали міста Ланодської рівнини. Країна являла собою мережу вільних міст та селищ, міцно укріплених земляними валами, над якими здіймалися міцні дерев'яні тини. Мурованих укріплень тоді було ще небагато. Між містами час від часу спалахували сутички за поля, пасовиська, мисливські та рибальські угіддя, борті й ліс, але до масштабних війн не доходило.

Тода перепродали на ринку у найбільшому місті Ланоду — Аріоді. Молодого дужого раба вподобав місцевий багатій — власник торгових рядів, заїжджого двору, громадських лазень та винокурні. Історія зберегла ім'я негоціанта — Сурмус. У Ланоді рабів не таврували розпеченим залізом — їм наносили татуювання на праве плече. На татуюваннях рабів Сурмуса зображувалася голова свині. Щойно на плечі Тода з'явилася та ганебна свиня, його приставили до хазяйських стаєнь — найпринизливіша, бо дуже брудна робота. Потай Тод наодинці вправлявся у рукопашному бою, тренував м'язи та відновлював підзабуте вміння читати. Він пам'ятав, щодо фатальної подорожі на кораблі десять років тому жив з покійними батьками та Нодом десь на південному узбережжі Ланоду.

За півроку Сурмус призначив Тода топити печі у лазнях. Фізично там було не легше, проте набагато цікавіше. Слухаючи розмови відвідувачів, які не звертали уваги на мовчазного раба, Тод дізнавався про торгові та політичні новини, плітки з життя аріодських багатіїв і можновладців...

Тим часом Нод за гірським хребтом на північному узбережжі зібрав ватагу з двох десятків відчайдухів та вийшов із ними в море на одному-єдиному дракарі. Їм поталанило — надибали самотній купецький корабель, який у шторм відбився від валки. На цьому талан не вичерпався, бо вантажем на кораблі була зброя — мечі, списи, бойові сокири, луки і ще чимало спорядження. Тоді Нод виявив свою шляхетність, яка згодом увійшла до легенд — він пересадив купців разом з боцманом та матросами на дракар, залишив їм весла, води та їжі і вказав напрямок до берега. Четверо матросів, які вміли вправлятися з вітрилами, майже добровільно залишилися на судні.