Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Га?

— О котрій! Годині?

— О дев’ятій тридцять, — сказав Кошіль, негайно, але невиразно.

— Що ж, це чудово, — сказав Скарбій, — це вивільняє, е-е-е, решту вечора.

Кошіль покопирсався в жахливих глибинах свого крісла на коліщатках, що стало цвинтарем старих подушок, книг із загнутими сторінками і прадавніх, наполовину злизаних льодяників. Він переможно витяг маленьку книжечку в зеленій палітурці і тицьнув її в руки Скарбієві.

Скарбій розгорнув її. На обкладинці були нашкрябані слова «Кошелю Буку належний діяріуш». Закладка зі шкірки бекону відмічала сьогоднішню дату.

Під «Списком справ» тремка рука написала: «Померти».

Скарбій не зміг утриматися від того, щоб перегорнути сторінку. Так. На завтрашню дату, в «список справ» занотовано: «Народитися».

Його погляд ковзнув убік до маленького столика в одному кінці кімнати. Хоча кімната була дуже залюднена, навколо столика було трохи вільного місця, ніби він мав певного роду особистий простір, у який ніхто не міг вторгатися.

Були певні настанови в церемонії Проводів, що стосувалися столика. Він мав бути вкритий чорною скатертиною з кількома вишитими магічними символами. На тарелі лежалі відбірні канапки. Стояв келих вина. Після тривалої суперечки між чарівниками було ще додано смішну паперову шапку-ковпак.

Всі мали вичікувальний вигляд.

Скарбій витяг свого годинника і з клацанням підняв його кришечку.

Це був найновіший кишеньковий годинник зі стрілками. Вони показували п’ятнадцять по дев’ятій. Він потрусив його. Відкрився маленький люк під цифрою 12, і дуже маленький бісик похитав головою, говорячи: «Кинь це, шефе, я кручу педалі так швидко, як тільки можу».

Він знову закрив годинник і розпачливо роззирнувся. Ніхто більше, здавалося, не потурбувався підступити надто близько до Кошеля Бука. Скарбій відчував, що завести ввічливу балачку — його справа. Він перебирав можливі теми. Усі стосувалися проблем. Кошіль Бук його виручив.

— Міркую над тим, щоб повернутися жінкою, — сказав він світським тоном.

Скарбій кілька разів розтулив і стулив рота.

— Чекаю на це з нетерпінням, — продовжував Бук, — я гадаю, це може, м-м-м, бути чудовою забавою.

Скарбій розпачливо перебирав свій обмежений репертуар необтяжливих балачок стосовно жінок. Він нахилився до шишкуватого Кошелевого вуха.

— А хіба ж там не забагато цього... — безцільно випалив він, — прання усякого? Заправляння ліжок, куховарства і такого іншого?

— Не в тому житті, яке я маю на оці, — твердо сказав Кошіль.

Скарбій стулив рота. Архіректор постукав ложкою по столі.

— Браття — почав він, коли настало щось схоже на тишу. Це викликало голосний і шумний хор вітань.

— Як усі ви знаєте, ми тут зібралися сьогодні, щоб відзначити, е-е-е, відхід від справ (нервовий сміх) нашого старого друга і колеги Кошеля Бука. Ви знаєте, глянув я на старого Кошеля, як він оце тут сидить, і спало мені на думку, на щастя я її ще маю, про корову на трьох дерев’яних ногах. Здається, там була та корова і...

Скарбій дозволив собі відволіктися. Він знав цю історію.

Архіректор завжди змазував «сіль» анекдота, але Скарбієві і без того було про що подумати.

Він весь час поглядав на маленький столик.

Скарбій був чоловіком добрим, але тривожним, і цілком задоволеним своєю роботою. Не кажучи вже про те, що жоден інший чарівник її не хотів. Багато чарівників хотіли бути Архіректором, наприклад, чи головою одного з магічних орденів, але практично жоден із чарівників не хотів марнувати купу часу в кабінеті за тасуванням папірців і складанням чисел. Вся паперова робота Академії тяжіла до накопичення в кабінеті Скарбія, а це означало, що він ішов уночі спати зморений, але принаймні давав хропака, а не мусив спершу ретельно обшукувати нічну сорочку на предмет нежданих скорпіонів. Здихатися чарівника найвищого рівня було визнаним способом отримати підвищення в ордені.

Хай там як, єдиною особою, яка могла зазіхнути на Скарбія, був хтось такий, хто отримував безтурботну втіху від ретельно впоряджених стовпчиків цифр, а люди такого штабу нечасто йдуть на убивства.[5]

Він пригадав дитинство, давним-давно у Вівцескельних горах. Він із сестрою зазвичай лишав келих вина і печиво кожної Вепроночі для Батька Вепра. Втім, усе змінилося. Він був набагато молодший, знав небагато, зате, напевно, був набагато щасливіший.

Наприклад, він не знав, що одного дня стане чарівником і долучиться до інших чарівників, лишаючи келих вина, печиво, досить підозрілий волован із курятиною і святковий паперовий ковпак для...

[5] Принаймні до того дня, поки вони раптово не хапаються за ніж для паперу, щоб прорубати собі шлях крізь кошторис просто до кримінальної хроніки. — Прим. авт.