— ХОДИ ЗА МНОЮ.
— Але ж ви Смерть, господарю, — сказав Альберт, по-краб’ячи підбігаючи за високою постаттю, поки вона простувала до передпокою і далі галереєю до стайні. — Це якийсь жарт, еге ж? — із надією спитав він.
— НЕ СВОЇМ ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ Я ЗНАНИЙ.
— Ну, звісно ні, жодним чином не хотів образити. Але послухайте, ви не можете померти, бо ви Смерть, якщо ви мусите статися зі собою, це буде ніби та змія, яка ковтає власний хвіст...
— ПРОТЕ Я МАЮ ПОМЕРТИ. ОСКАРЖЕНЬ НЕМАЄ.
— Але що ж станеться зі мною? — сказав Альберт. Жах зблиснув у його словах, як металеві щербини на лезі ножа.
— ТУТ БУДЕ НОВИЙ СМЕРТЬ.
Альберт опанував себе.
— Я дійсно вважаю, що не зможу служити новому господареві, — сказав він.
— ТО ПОВЕРТАЙСЯ У СВІТ. Я ДАМ ТОБІ ГРОШЕЙ. ТИ БУВ ДОБРИМ СЛУГОЮ, АЛЬБЕРТЕ.
— Але якщо я повернуся...
— ТАК, — сказав Смерть, — ТИ ПОМРЕШ.
В теплому кінському присмерку стайні блідий кінь Смерті визирнув зі свого вівса й тихо вітально заіржав. Кінь звався Хропунцем.
Він був справжнім конем. В минулому Смерть спробував запальних коней і скелетних коней і дійшов висновку, що вони непрактичні, особливо запальні, які мали схильність підпалювати власну устілку й стояти посеред пожежі зі зніченим виглядом.
Смерть зняв сідло з гачка і зиркнув на Альберта, який картався через муки сумління.
Тисячу років тому Альберт обрав служити в Смерті замість того, щоб померти. Він був не зовсім безсмертним. Дійсний час був заборонений в дійсності Смерті. Було тільки вічнозмінне нині, але воно тривало дуже довгий час. Йому лишалося менше ніж два місяці дійсного часу, він накопичував свої дні, як золоті зливки.
— Я, е-е-е... — почав він, — це все...
— ТИ БОЇШСЯ ПОМЕРТИ?
— Не те щоб я не хотів... я маю на увазі, я завжди... просто життя — звичка, якої важко здихатися...
Смерть зацікавлено глянув на нього, як хтось міг би глянути на жука, який упав на спину й не може перевернутися.
Зрештою Альберт розпачливо вмовк.
— Я РОЗУМІЮ, — сказав Смерть, знімаючи з гачка вуздечку Хропунця.
— Але ви, здається, геть не схвильовані! Ви дійсно збираєтеся померти?
— ТАК. ЦЕ БУДЕ ВЕЛИКА ПРИГОДА.
— Он як? Ви не боїтеся?
— Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ЦЕ — БОЯТИСЯ.
— Я би міг вам показати, якщо хочете, — наважився Альберт.
— НІ. Я Б ХОТІВ НАВЧИТИСЯ САМОТУЖКИ. Я МАТИМУ ДОСВІД. НАРЕШТІ.
— Господарю... якщо ви підете, тут буде...?
— НОВИЙ СМЕРТЬ ПОСТАНЕ З УМІВ ЖИВИХ, АЛЬБЕРТЕ.