— Ох, — Альбертові наче відлягло від душі. — Ви часом не знаєте, яким він буде?
— НІ.
— Мабуть, буде краще, знаєте, трохи поприбирати тут, зробити інвентаризацію, щось типу того?
— ЧУДОВА ДУМКА, — сказав Смерть, настільки приязно, наскільки міг, — КОЛИ Я ЗУСТРІНУ НОВОГО СМЕРТЬ, Я ЩИРО ТЕБЕ ПОРЕКОМЕНДУЮ.
— Ох. Ви ж побачите його, врешті?
— О, ТАК. А ТЕПЕР Я МАЮ ЇХАТИ.
— Що, так скоро?
— БЕЗПЕРЕЧНО. НЕ ВАРТО ГАЯТИ ЧАС!
Смерть поклав сідло, а потім обернувся і гордовито струснув крихітним пісочним годинником перед гачкуватим Альбертовим носом.
— ГЛЯНЬ! Я МАЮ ЧАС. НАРЕШТІ, Я МАЮ ЧАС!
Альберт тривожно відступив.
— І тепер, коли ви його маєте, що ви збираєтеся з ним робити? — спитав він.
Смерть виліз на свого коня.
— Я ЗБИРАЮСЯ ЙОГО БАВИТИ.
Забава була в самому розпалі. Плакат із написом «Прощавай, Кошелю! 130 відпадних років!» трішки потік від жару. Дійшло до того, що було нічого пити, окрім пуншу, і нічого їсти, окрім дивного жовтого соусу з дуже підозрілими тортильями, але ніхто не зважав. Чарівники теревенили між собою з вимушеними веселощами людей, які бачать одне одного цілий день і тепер ще змушені бачити одне одного цілий вечір.
Посеред цього всього сидів Кошіль Бук із величезною склянкою рому в руках й у смішному капелюсі на голові. Він майже ридав.
— Досконала вечірка Проводів! — раз по раз бурмотів він. — Не мав такої, відколи старий Нечистий Залишив Нас. — великі літери самі собою ставали на місце, — вже років м-м-м... У рік Загрозливої м-м-м... Морської Свині. Думав, що всі вже про них забули.
— Бібліотекар розшукав для нас подробиці, — сказав Скарбій, вказавши на великого орангутана, який намагався подмухати у святковий пищик. — А ще він зробив банановий соус. Сподіваюся, хто-небудь його скоро з’їсть.
Він нахилився.
— Накласти тобі ще картопляного салату? — сказав він зумисне голосно, як говорять до імбецилів і пристаркуватих.
Кошіль приклав тремтячу долоню до вуха:
— Га? Га?
— Ще! Салату! Кошелю!
— Ні, дякую.
— Тоді ще сосиску?
— Га?
— Сосиску!
— Від них у мене цілу ніч жахливі гази, — сказав Кошіль.
Він обмірковував сказане якусь мить, а потім поклав собі аж п’ять.
— Е, — вигукнув Скарбій, — ти часом не знаєш, о котрій годині?..