Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він рвучко себе всадовив. М’язи, які не працювали як слід сімдесят чи вісімдесят років, перестрибнули на найвищу передачу. Вперше за цілісіньке життя, і тут же він виправив себе, краще назвати це «період існування», тіло Кошеля Бука було цілком під контролем Кошеля Бука. І дух Кошеля Бука не мав наміру терпіти жодного зухвальства від якоїсь там купки м’язів.

Тепер тіло встало. Колінні суглоби трішечки поопиралися, але вони мали не більше змоги стримувати натиск сили волі, аніж божевільний комар — стримувати реактивний двигун.

Двері каплички були зачинені. Втім, Кошіль виявив, що найлегшого натискання вистачило, щоб вирвати запірку із одвірка й лишити сліди пальців на металевій дверній ручці.

— Ох, боженьки, — сказав він.

Він покермував собою в коридор. Віддалене клацання столового начиння і гудіння голосів навело на думку, що зараз триває один із чотирьох прийомів їжі в Академії. Він задумався, чи можна їсти, коли помер. Певно ні, подумав він.

І в кожному разі, чи міг він їсти? Не в тому річ, що він не був голодний. А річ у тому, що... ну, він знав, як думати, а для говоріння й ходьби вистачало лиш посмикувати за кілька доволі очевидних нервів, але як саме працює шлунок?

До Кошеля почало доходити, що людське тіло не керується мозком і тільки сам мозок вважає інакше. Насправді воно керується безліччю складних автоматичних систем, які дзижчать і переключаються із такою точністю, що, поки вони не зламаються, їх і не помічаєш.

Він обстежив себе з контрольної рубки в черепі. Він оглядав мовчазну хімічну фабрику печінки з такою ж щемливою тривогою, із якою майстер-різьбяр каное міг би оглядати комп’ютеризовану контрольну панель супертанкера. Таємниці його нирок очікували, поки Кошіль опанує нефроконтроль. І, раз ми вже за це взялися, що таке селезінка? І як її запустити?

Його серце стислося.

Або, скоріше, ні.

— О боги, — промимрив Кошіль і прихилився до стіни. І як же воно працює, ну ж бо? Він потицяв у кілька обнадійливого вигляду нервів. Це систолічні... діастолічні... систолічні... діастолічні?.. А були ж іще й легені...

Як фокусник, який змушує обертатися вісімнадцять тарілок водночас, як людина, що намагається запрограмувати відеореєстратор за інструкцією, перекладеною із японської данською корейським молотильником рису, як людина, яка спізнала, що таке насправді означає повний самоконтроль, Кошіль Бук, хитаючись, пошкандибав уперед.

Чарівники Невидної академії надавали неабиякого значення ґрунтовній, твердій їжі. Не можна чекати від людини якогось пристойного чаклунства, вирішили вони, без супу, риби, дичини, кількох великих тарелів м’яса, пирога-двох, чогось великого і драглистого з вершками зверху, чогось пікантного на тостах, фруктів, горіхів і м’ятної плитки з кавою. Це допомагає зав’язати сальце. Також було важливо, щоб їжу подавали у звичний час. Саме це надає дню форми, казали вони.

Окрім Скарбія, звісно. Він їв небагато, тримався на самих нервах. Скарбій був певен, що він анорексик, бо щоразу, дивлячись у дзеркало, він бачив товстуна. То був Архіректор, що стояв позаду і горлав на нього. І саме Скарбієві не пощастило сидіти навпроти дверей, коли Кошіль Бук висадив їх всередину, бо це було простіше, ніж марудитися з ручкою. Скарбій прокусив свою дерев’яну ложку.

Чарівники крутнулися на лавах, щоб глянути.

Кошіль Бук хвильку похитався, встановлюючи контроль над голосовими зв’язками, губами і язиком, і тоді сказав:

— Гадаю, я міг би засвоїти алкоголь.

Архіректор був перший, хто отямився.

— Кошелю! — сказав він. — Ми думали, ти був мертвий.

Він мусив визнати, що це не найкраща стратегія. Людей не кладуть на смертний одр зі свічками й лілеями навколо, гадаючи, ніби в них голівонька заболіла і їм варто півгодинки передрімати.

Кошіль ступив кілька кроків уперед. Найближчі чарівники полетіли перекидьки в спробі забратися геть.

— Я мертвий, ти бісів юний тупаку, — промимрив він, — гадаєш, я в такому вигляді валандаюся весь час? От ковінька! — він оглянув зібране чарівництво, — хтось тут знає, що мала би робити селезінка?

Він дістався столу і примудрився сісти.

— Певно, якась заваруха із травленням, — сказав він. — Чудасія, ти можеш прожити ціленьке життя з цією бісовою штукою, яка щось там собі клацає чи що вона там робить, булькає чи абищо, й ніколи не знаєш, на чорта лисого вона насправді треба. Це ніби ти лежиш уночі в ліжку й чуєш, як шлунок чи що інше робить дир-дир-дир-р-р. Він просто бурчить тобі, але хтозна, які чудернацькі хімічні обмінні процеси насправді відбуваються...

— Ти не-мертвий? — спитав Скарбій, який нарешті спромігся видобути слово.

— Я не просився, — сказав покійний Кошіль Бук, роздратовано поглядаючи на їжу й міркуючи, як ця чортівня працює, перетворюючи все це на Кошеля Бука, — я повернувся лише тому, що більше йти було нікуди. Думаєте, я хочу тут бути?

— Але, напевно, — сказав Архіректор, — ти не... ти знаєш парубійка, того, із черепом і косою...

— Ніколи його не бачив, — різко сказав Кошіль, обстежуючи найближчу страву, — справді вимотує, це невмирання.

Чарівники робили несамовиті знаки один одному над його головою. Він глипнув угору й зиркнув на них.

— І не думайте, що я не бачу ці ваші несамовиті знаки, — сказав він. І був вражений, усвідомивши, що це правда. Очі, які останні шістдесят років бачили крізь блідий, туманний серпанок, нині були налаштовані як найтонший оптичний апарат.