Жнець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони глянули вгору на обличчя Азраеля, накреслене проти неба. Насправді, воно й було небом. Азраель кивнув, поволі.

Дехто сказав: Гаразд. Де це місце?

Дехто сказав: Це Дискосвіт. Він летить крізь космос на спині велетенської черепахи.

Дехто сказав: А, один із типу цих. Я їх терпіти не можу.

Дехто сказав: Ти знову це зробив. Ти сказав «я».

Дехто сказав: Ні! Ні! Я ніколи не казав «я»!.. От холера...

Дехто зайнявся і згорів так само, як згоряє маленька хмарка пари, швидко й без рештку. Майже миттєво виник дехто інший. Зовні він був ідентичний зниклому попереднику.

Дехто сказав: І хай це буде уроком. Стати особистістю — це кінець. А тепер... ходімо.

Азраель дивився, як вони легко відлітають геть.

Важко осягнути думки створіння настільки великого, що в справжньому просторі його протяжність можливо виміряти лише в одиницях швидкості світла. Але він повернув свою велетенську озію й очима, в яких могли загубитися зорі, виглядав серед міріадів світів той, що плаский.

На спині черепахи. Дискосвіт — світ і дзеркало світів.

Це звучало цікаво. А в цій тюрмі мільярдів років Азраель знудився.

А це кімната, в якій майбутнє переливається у минуле крізь шпарку нинішнього.

Часоміри уздовж стін. Не пісочні годинники, хоча вони мають таку саму форму. Не кухонні таймери, які можна купити на сувенір із прикріпленою табличкою із назвою обраного курорту, жвавенько надряпаною кимсь із таким же почуттям прекрасного, як у желейного пончика.

Й усередині навіть не пісок. Це секунди, що безкінечно обертають може бути на було.

І на кожному життєлічильнику є ім’я.

І кімната сповнена тихого шепоту людських життів.

Уявіть картину...

А тепер додайте різке клацання кісток об камінь, все ближче.

Темна постать перетинає поле зору і рухається уздовж нескінченних полиць шипучого скла. Клац, клац. Ось годинник із майже порожньою верхньою чашею. Кістяні пальці здіймаються й тягнуться. Відбір. Ось інший. Відбір, і ще. Ще, ще більше. Відбір, відбір.

Усе як годиться, щоденна праця. Або як годилось би, якби тут існували дні.

Клац, клац, поки темна постать терпляче рухається уздовж рядів.

І спиняється.

І вагається.

Бо там є маленький золотий часомір, не надто більший від годинника. Вчора його не було, або не було б, якби тут існувало вчора.

Кістяні пальці змикаються на ньому й підносять його до світла. На ньому є ім’я, великими літерами.

І це ім’я СМЕРТЬ.

Смерть поставив часомір, а потім узяв його знову. Пісок часу вже сипався. Він перевернув його, для експерименту, просто про всяк випадок. Пісок продовжував сипатися, тільки тепер угору. Насправді іншого він і не очікував.

Це означало, що навіть якби тут могло існувало завтра, його б не було. Завтра не було б від завтра.

Рух у повітрі в нього за спиною.