Чорна рада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отож, Костомаров ніби розписує сценарій революції.

Перший етап — це спровоковане революційними агітаторами повстання, яке має на меті все знищити й оновити лад. Але повний успіх такого повстання привів би до абсолютного хаосу й варварства. Тому повного успіху бути не може. Зберігаються старі бастіони — осередки ладу й «цивілізації».

Другий етап — це компроміс між старою владою і революціонерами, коли перші віддають частину своєї власності другим.

Третій етап — розкол у рядах революціонерів. Частина з них намагається скористатися захопленою під час революції власністю. І при цьому фактично нищить її. Інша ж частина революціонерів, якій нічого не дісталося від революційного пирога, «зраджує» революцію й повертається до старих господарів.

Четвертий етап — це «термідор», контрреволюція, коли зрозумілою стає безпорадність революціонерів, а старі господарі намагаються взяти реванш.

За життя Костомарова «Бунт худоби» так і не був опублікований. Схоже, автор і не прагнув цього. В умовах загниваючого російського самодержавства, коли поширювалися революційні настрої, поява такого твору могла би серйозно зіпсувати репутацію Косто­марову.

Уперше твір побачив світ (що є дуже показовим!) у 1917 році, коли в Росії вибухнула революція. Тоді було вже пізно. Ніхто на попередження Костомарова не звернув уваги. Потім довго «Бунт худоби» не перевидавався. Радянська влада не могла допустити такого «контрреволюційного» твору. А українській діаспорі він не був цікавим. Зрештою, й сьогодні мало хто в Україні знає про цей твір Костомарова. Занадто неприйнятними видаються нам його ідеї.

Загалом революції були і є різними — «частковими» і «повними», завершеними і незавершеними. Сценарій революції залежить від багатьох чинників, які існують в країні, де вона відбувається. Це не тільки і не стільки соціальні, політичні й економічні чинники, які спровокували революцію. Це й «якість» еліти, про що вже йшла мова, ментальні особливості народу, культурні традиції і навіть чинники зовнішнього характеру, які можуть стимулювати чи, навпаки, стримувати революцію.

Однак, попри існування цих чинників, можна виділити певні закономірності в «революційних сценаріях». Костомаров спробував визначити їх — правда, в «непрямій», алегоричній формі. Ці закономірності (уже з позицій наукових) відстежив американський історик Крейн Брінтон у своїй книжці «Анатомія революції»[17], яка побачила світ у 1938 р. В основному він використав матеріали чотирьох революцій — англійської 40-х рр. XVII ст., американської Війни за незалежність, котру він теж розглядав як революцію, Велику французьку революцію 1789—1794 рр., а також російську революцію 1917 р.

Книжка Брінтона стала досить відомою. Її неодноразово перевидавали. Вважають «класикою» у вивченні революцій. Постулати цього твору навіть використовували вищі американські посадовці, здійснюючи свою зовнішню політику. Наприклад, Збігнев Бжезінський використовував її, даючи рекомендації президенту США Джиммі Картеру, будучи його радником з питань національної безпеки.

Брінтон вважав, що революції починаються з проблем, які виникають у «старого» дореволюційного режиму. Передусім це фінансові проблеми — дефіцит державного бюджету, збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тиску. Такими причинами є також помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністративні заборони, загальна плутанина в сфері управління.

Окрім економічних чинників та пов’язаних із ними проблемами управління, на думку Брінтона, певну роль можуть відіграти чинники соціально-психологічного характеру. Наприклад, почуття, які виникають у окремих людей, що їхня кар’єра «закрита для вияву їхніх талантів», втрата впевненості в собі у представників правлячого класу[18]. Більше того — багато представників цього класу доходять висновку, що їхні привілеї несправедливі й шкідливі для су­спільства. Як наслідок — інтелектуали відмовляються підтримувати урядові кола. У результаті цього правлячий клас стає «політично некомпетентним»[19].

Брінтон вважав, що призводять до революції не лише чинники «об’єктивні», викликані діяльністю правлячого режиму (фінансові проблеми, корупція, тиранія і т. д.), але й також чинники «суб’єктивні», до яких відноситься агітаційна діяльність радикально налаштованих елементів. Щодо революційного перевороту, то він часто стає результатом імпотентності влади, яка не здатна ефективно використати силові структури[20].

Коли ж революція відбулася, то, з точки зору дослідника, вона має пройти чотири етапи. Хоча іноді буває так, що якийсь етап «випадає».

Перший етап — це переворот і тимчасова ейфорія після краху старого режиму. До влади приходять революціонери, які «засвітилися» під час перевороту. Проте їхня влада не є узаконеною й «легітимізується» революційним ентузіазмом широких мас. Практично при владі опиняються представники нової еліти, які були ображені старим режимом.

На другому етапі революціонери, що прийшли до влади, намагаються легітимізувати своє становище. Це здійснюється в умовах поступового згасання революційного ентузіазму. Тобто «революційний запал» поступово вичерпується. «Революціонерам при владі», які не мають достатніх ресурсів (матеріальних, організаційних, медійних тощо), доводиться звертатися на допомогу до представників старого режиму, які цим володіють. Відбувається примирення «поміркованих революціонерів» та «поміркованих старих», власне, злиття частини нової еліти із частиною старої. Цей союз «поміркованих» спрямований як проти революційних, так і проти контрреволюційних радикалів[21]. Починається переслідування як одних, так і других.

На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. І тоді відбувається переворот на користь революційних радикалів[22]. Починається фізичне знищення будь-яких противників революції, у т. ч. колишніх революціонерів, які діяли помірковано. Революція, як Сатурн, «пожирає своїх дітей»[23]. Правління радикальних революціонерів можна трактувати як правління «жаху і чесноти»[24].

Прийшовши до влади, «справжні революціонери» намагаються прибрати до рук наявні в державі ресурси. Однак, оскільки вони не мають відповідного організаційного досвіду, відбувається швидке розбазарювання цих ресурсів. Паралельно з цим відбувається помітне розбалансування суспільства, яке веде до соціального хаосу. Що, в свою чергу, може призвести до протистояння соціальних груп, а то й до громадянської війни.

Все це в кінцевому результаті веде до четвертого етапу революції — «термідоріанського перевороту». Під останнім розуміється встановлення авторитарної чи навіть тоталітарної влади, яка «наводить порядок». Це може відбуватися як під гаслами «повернення до старого», так і під гаслами реалізації. «Термідор» повертає чимало методів правління старого режиму[25]. Правда, нова постреволюційна влада, відповідно, корегує ці методи, намагається їх зробити більш адекватними новим реаліям. Відповідно, й формується нова еліта, котра включає як старі «дореволюційні» елементи, так і елементи «революційні».

На цьому й завершується революційний цикл.

Правда, це не значить, що революції мають проходити ці всі окреслені етапи. Останні можна розглядати як можливості, котрі не обов’язково стають дійс­ністю. Тут якраз спрацьовують різні як внутрішні, так і зовнішні чинники, про які вже велася мова. Наприклад, Брінтон вважав, що американська революція не пройшла третій етап, тобто радикального перевороту[26]. Хоча й певні елементи цього етапу були присутні.

Загалом же уникнення третього етапу начебто є благом. Без нього революційні події є менш кривавими й більш конструктивними.

Забігаючи дещо вперед, зазначимо, що Ніжинська чорна рада 1663 р. стала своєрідною вершиною козацької революції, власне, вершиною її третього етапу. І мала вона для українських земель трагічні наслідки. Не даремно Костомаров пов’язував початок т. зв. Руїни саме з цією подією.

Загублений руський світ

Перш, аніж говорити про революцію в Україні в другій половині XVII ст. і, зокрема, про Ніжинську чорну раду 1663 р., варто сказати про ті значні соціальні зрушення, які передували цій події.

У період Середньовіччя українські землі (переважно північні й західні) стали колискою держави, яка іменується Руссю чи Київською Руссю. Саме на українських землях знаходилася столиця цього державного утворення, Київ, а також важливі міські центри — Чернігів, Переяслав, Володимир (Волинський), Галич... Київська Русь була середньовічною імперією, яка, попри політичну роздробленість (що було характерним для тогочасних держав), залишалася відносно цілісним організмом — як у плані політичному, так і в плані релігійному, культурному. В межах цієї держави, яка в різних формах проіснувала близько п’ятисот (!) років, сформувалася своя цивілізація, котру можна назвати руською (не плутати з російською).

У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського. Тоді перестало існувати Королівство Руське, котре в нас продовжують іменувати кабінетним терміном Галицько-Волинське князівство. Колишні землі Русі були розібрані татарськими, польськими, литовськими та угорськими можновладцями. На колонізованих русичами угро-фінських землях, що опинилися в сфері політичного впливу татарської Золотої Орди, постало Велике Московське князівство, яке з часом почало претендувати на спадок Русі. Значну частину земель балто-чорноморського простору зайняло Велике князівство Литовське, де помітно переважало руське населення і яке значною мірою продовжило політичні й культурні традиції Русі Київської. Натомість Галичина була захоплена Польським королівством, а Карпатська Русь — Угорським. Ще одним уламком колишньої Русі стала Молдавія, яка виникла на південних землях Королівства Руського. Значну частину населення цієї країни становили слов’яни (русини). А в плані політичному й культурному Молдавія чимало запозичила в Руського королівства. Правда, з часом тут почали посилюватися волоські елементи. І поступово в цій країні слов’янські елементи перестали домінувати.

Не можна сказати, що в той час руська цивілізація як така перестала існувати на українських землях. Адже зберігалася тут православна церква, у діловодстві широко використовувалася т. зв. руська мова. Можна говорити й про існування руської етнополітичної свідомості — принаймні на рівні елітарному.

Із кінця XVI ст. до нас дійшов цікавий документ — заповіт волинського шляхтича Василя Загоровського. Про останнього варто сказати кілька слів. Він належав до родинного клану Загоровських, які мали володіння на теренах Волині. Це була відносно заможна й впливова шляхта, хоча в плані матеріальному поступалася магнатам, а в плані родовому — князям.