Чорна рада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Звісно, не треба думати, що Османська імперія прагнула завоювати українські землі. На той час вони не становили для неї великого інтересу. Для Туреччини важливим було зберегти за собою контроль над Чорним морем. Козацькі чорноморські походи стали для турків чималою проблемою. Тому правителі Порти були зацікавлені переключити козацьку активність на інший об’єкт — Річ Посполиту, котра сприймалася турками як ворог. Загалом Османська імперія воліла мати на теренах України козацьку васальну державу. Це, можна сказати, була програма-максимум. Програма ж мінімум — створити в Україні тліючий конфлікт між козаками й владою Речі Посполитої.

Для допомоги Хмельницькому та його повстанцям були надані васальні туркам татарські орди з Кримського ханства. Це стало важливим чинником успіхів Хмельницького. У 1648 р. союзне козацько-татарське військо виграло низку важливих битв у військ Речі Посполитої — під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Дійшло до Львова і Замостя. Не треба мати ілюзій щодо благородних цілей цього війська. При бажанні можна подавати це як «визвольний похід», боротьбу за православ’я і т. п. Проте документи свідчать, що Хмельниччина супроводжувалась жорстоким насильством, грабунками. Якщо ж говорити про татар, то для них це був звичний наїзд за здобиччю і ясиром.

Правда, татар можна було перекупити, заплативши їм відповідну суму. Тому польські урядовці намагалися з ними домовитися. Як тільки це ставалося й татари «зраджували», в козацькому війську виникали проблеми. Так було в битві під Збаражем і Зборовом у 1649 р.[45]. Відмова татар від наступу змусила Хмельницького сісти за стіл переговорів, у результаті чого був укладений Зборівський договір. Дещо подібна ситуація повторилася в битві під Берестечком у 1651 р.[46], де небажання татар воювати з армією Речі Посполитої закінчилось для козацького війська катастрофою. Після цієї битви Хмельницький змушений був укласти з Річчю Посполитою Білоцерківський договір[47], умови якого були гірші, аніж у договорі Зборівському.

Другий етап козацької революції тривав близько десяти років і припав на час від згадуваного Зборівського договору 1649 р. до перемоги в козацькому стані «московської партії», усунення від гетьманської влади Івана Виговського та обрання гетьманом сина Богдана Хмельницького, Юрія (жовтень 1659 р.).

У цей час Україна стала ареною постійних бойових дій, у яких брали участь військові сили різних держав. Розколотим виявилося й українське суспільство. Хоча в українській історіографії є намагання утвердити думку, що повсталих козаків підтримували майже всі інші суспільні верстви і повстання мало ледь не загальнонаціональний характер, це не зовсім так. Звісно, в тих непростих умовах, коли приналежність до козацтва гарантувала певну захищеність, відбувалося рекрутація в козаки представників різних соціальних станів — селян, ремісників, навіть шляхтичів. У цьому сенсі можна говорити про масове покозачення.

Хмельницький намагався залучити до побудови революційної Гетьманської держави «стару еліту», яка мала управлінський досвід. Серед козацької старшини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар Гетьманату Хмельницького Іван Виговський і його оточення[48]. Ці люди бачили вихід у поверненні статусу-кво, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої, що принаймні гарантувало хоч якусь стабільність і порядок. При цьому вони намагалися виторгувати собі якомога ширшу автономію.

Саме Виговський після смерті Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)[49]. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна одиниця, подібна до Великого князівства Литовського. Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства утворювали Велике князівство Руське зі своїми управлінськими структурами, казною, монетою і з гетьманом на чолі. Гетьман же обирався станами Великого князівства Руського й затверджувався королем Речі Посполитої. Козацький реєстр мав становити 30 тисяч осіб. Окрім того, мало бути в цій державі ще 10 тисяч найманого війська. Православ’я зрівнювалося в правах із католицизмом. Приналежні православній церкві маєтності мали бути їй повернуті. Київському православному митрополиту і чотирьом православним єпископам забезпечувалися місця в сенаті. Київська академія отримувала права на рівні з Краківським університетом. Також надавалося право заснувати ще одну академію в одному з українських міст.

Якби Виговському та його оточенню вдалося реалізувати цю програму, то козацька революція «проскочила» б третій етап, коли до влади приходять радикальні революційні елементи, і відразу перейшла би до завершального етапу — «термідору». Однак Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. Не було в нього й серйозної підтримки ззовні — від влади Речі Посполитої.

Проти Виговського виступила «московська» партія, котра об’єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Хоча Московія не дуже допомогла козакам у війні з Річчю Посполитою, але в московському цареві вони бачили свого союзника. І велику роль тут якраз відіграв конфесійний чинник. Московський цар був православним, а козаки заради ідеологічної легітимізації своїх дій використовували ідею захисту православ’я. Через те лозунг «волимо під царя московського» багатьма сприймався позитивно[50].

Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча цей гетьман, котрий, до речі, так само, як і Хмельницький, опирався на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р.[51], зрештою він та його союзники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорізька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя.

Ці процеси відбувалися за активної участі низів, які привели до влади радикальні елементи, відсторонивши елементи помірковані. У кінці вересня 1659 р. під селом Германівкою на Київщині зібралася Чорна рада. Так вона називалася через те, що її учасниками були не лише представники козацької старшини, а й козацькі низи — чернь. При підтримці Івана Богуна, Івана Сірка, які, власне, репрезентували радикалів, гетьманом був проголошений Юрій Хмельницький. Там же козаки убили гетьманських послів, які їздили до Варшави на переговори щодо Гадяцького договору 1658 р., котрий передбачав входження Гетьманату до складу Речі Посполитої як автономної частини. Сам же Виговський, склавши тоді гетьманські повноваження, ледве врятувався втечею.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. Юрію Хмельницькому 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана — він без дозволу московських урядників не мав права посилати війська. Не дозволялося змінювати гетьмана без царського указу. Московські воє­води вводилися в Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань[52].

На цьому завершився другий етап козацької революції й почався третій, хронологічні межі якого можна визначити Переяславськими статтями 1659 р., з одного боку, й приходом до влади гетьмана Івана Мазепи й укладенням Коломацьких статей (липень 1687 р.), з іншого.

На початку цього етапу Юрій Хмельницький, отримавши гетьманську булаву, не зумів зосере­дити в своїх руках владу. Його правління стало періодом боротьби між різними старшинськими «партіями». У січні 1663 р. Юрій зрікся своєї посади, вирішивши постригтися в ченці під іменем Гедеона.

У той час помітно посилила свою активність Запорізька Січ, яка й була зосередженням радикальних елементів. Її очільник, Іван Брюховецький, якого навіть проголосили кошовим чи то запорозьким гетьманом, почав претендувати на велику гетьманську булаву. Він вів пропаганду під демагогічними лозунгами, обіцяючи козацькій черні, іншим посполитим різноманітні пільги. Також із вуст його звучали заяви, що він приборкає розбагатілу козацьку старшину. 17—18 червня 1663 р. під Ніжином відбулася Чорна рада, під час якої дійшло до бійки. Гору взяли радикали, проголосивши гетьманом Брюховецького. Останній після свого обрання здійснив розграбування багатьох козацьких старшин. Були схоплені й страчені противники Брюховецького.

Третій етап козацької революції в літературі часто іменують Руїною. Тоді спостерігалася дезінтеграція Гетьманської держави, змагання в ній різних «партій», які часто орієнтувалися на зовнішню допомогу, що сприяло втручанню в українські справи Московії, Речі Посполитої, Кримського ханства та Османської імперії. Україна опинилася в стані перманентної громадянської війни, в якій помітну роль відіграв зовнішній чинник.

Не вдаючись до висвітлення перипетій цього революційного етапу, зазначимо, що для України він мав трагічні наслідки. Відбувся розпад Гетьманщини на дві частини — Лівобережну й Правобережну Україну. Щодо Запорізької Січі, звідки почалося повстання Богдана Хмельницького, то вона так і не стала частиною Гетьманщини. Кошові отамани, як правило, проводили незалежну щодо козацьких гетьманів політику — навіть доходило до конфліктів між ними. Поряд з цим починається процес переформатування козацьких територій. Великі маси козаків покидають землі, де вони вже укорінилися, й переселяються на підконтрольні Московії терени (Слобожанщину)[53] та Молдавію.

Результатом козацької революції стали величезні матеріальні й демографічні втрати. Валерій Смолій та Валерій Степанков у монографії «Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.)» писали: «Від воєнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65—70 % населення... Оскільки воєнні операції переважно велися на українській території, то саме українці заплатили найвищу ціну. Буквально етноцидом обернулася для них присутність та дії на українських землях польсько-кримських військ протягом січня-березня 1655 р. та у 1664 — першій половині 1665 рр., коли відбувалося масове винищення та захоплення в ясир. Величезних зруйнувань зазнали поселення, було суттєво підірвано економічний потенціал країни»[54].

До цих втрат варто додати ще втрати релігійно-культурні. У 1685—1686 рр. Київська православна митрополія, яка до того часу була відносно самостійною, підпорядковуючись Константинопольському патріархату, тепер опинилася під контролем патріарха московського. Результатом цього став перехід галицьких єпархій (Львівської та Перемиської) до унії, а також поширення унії на інших землях Правобережної України. Тобто із політичним розколом України на Правобережжя й Лівобережжя відбувся розкол церковний. Відносно єдиний православний церковний простір України остаточно розколовся на дві частини — московсько-православну й пропольсько-уніатську. Церковного простору, який би можна було назвати українським, практично не лишилося.

Занадто велику ціну Україна заплатила за свободу. Тим паче, що ця свобода виявилася ефемерною.

Умовною датою закінчення третього етапу козацької революції можна вважати липень 1687 р., коли до влади прийшов гетьман Іван Мазепа, здійснивши своєрідний «термідоріанський переворот». Хоча ще за правління його поперед­ника, Івана Самойловича, спостерігалися елементи «термідору», власне приборкання революційної анархії на українських землях. За часів гетьманування Мазепи почалася відносна стабілізація. Правда, як і повстання під проводом Богдана Хмельницького, що призвело до революції, так і «термідор» відбулися не без зовнішнього втручання. У першому випадку це було втручання Османської імперії й Кримського ханства, в другому — Московії, при допомозі якої Мазепа прийшов до влади. Отримавши владу, гетьман змушений був укласти з московітами Коломацькі статті, які значно обмежували його права. Мазепа не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гетьмана. Йому заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з іноземними державами. А в гетьманській столиці Батурині передбачалося розміщення полку московських стрільців.

Гетьман Мазепа здавав свої позиції Московії і фактично допомагав цареві Петру І будувати Російську імперію. Хоча на Лівобережній Україні, на якій Мазепа був господарем, не велося широкомасштабних бойових дій, але українських козаків посилали воювати на ті території, де вела війну Росія. І там козаки мали чималі втрати.