Чорна рада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

Про Чорну раду, яка відбулася в Ніжині 1663 р., є згадки в підручниках з істо­рії України. Правда, вона трактується як лише один із епізодів серед подій т. зв. національної революції другої половини XVII ст. На цей епізод, як правило, особ­лива увага не звертається. А даремно...

Не випадково один із батьків українського «національного відродження» ХІХ ст. Пантелеймон Куліш присвятив згаданій події роман, який так і називається «Чорна рада». Для цього автора, що добре знав історію України, зокрема українського козацтва, той епізод мав велике значення. Водночас Чорна рада 1663 р. для Куліша стала символом українських проблем — не лише з далеких часів другої половини XVII ст., а й з часів пізніших.

«Чорна рада» була першим (!) романом у новочасній українській літературі. Звісно, можна дискутувати щодо того, чи цей твір відповідає канонам романного жанру. Але як би не було — це перший об’ємний прозовий текст, писаний українською мовою. У цьому можна побачити своєрідну символіку — первісток української великої прози був про Ніжинську чорну раду.

Цей твір заслуговує на увагу. І про нього, відповідно, буде вестися окрема мова. Сама ж Ніжинська чорна рада 1663 р. стала важливим моментом подій в Україні в другій половині XVII ст., які зараз у нас трактуються як революція. Ніжинська чорна рада ніби сфокусувала ці революційні події. Водночас вона ві­добразила тенденції, які були пов’язані зі зміною еліт на українських землях у ранньомодерний період.

Тому цю подію варто розглядати не лише як факт, а в широкому історичному контексті. Це пробував робити Куліш у романі «Чорна рада». Інша річ, що цей розгляд подавався ним у художньо-літературній формі. Хоча, треба віддати належне Кулішеві, в «Чорній раді» є чимало історіософських моментів, які творять «широку панораму» описуваної в творі події.

Автор пропонованої книжки ніби «продовжує справу» Куліша — але в плані науковому. Тут мовиться не лише про саму Ніжинську чорну раду 1663 р., але й про ті суспільні процеси, які передували їй, про події, що були пов’язані з нею. Зрештою, ітиметься і про те, як Чорна рада була трактована у фольклорних творах, козацьких літописах і в Кулішевій «Чорній раді» — творі, який, на нашу думку, так і не отримав належного осмислення.

Дискусія про революцію козацьку

Термін «революція» щодо означення для повстання під проводом Богдана Хмельницького (Ніжинська чорна рада 1663 р. якраз була логічним його продовженням!) мав певне поширення в українській історіографії ХІХ—ХХ ст. Наприклад, його використовували такі українські історики, як Володимир Антонович, Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський та інші[1]. Правда, вказаний термін використовувався нечасто. Зрештою, сенс цього поняття в різних авторів не був однаковий. Не існувало також теоретичного обґрунтування подій в Україні другої половини XVII ст. як революції.

Практично вперше таке обґрунтування здійснила Наталя Яковенко. У її підручнику «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття»[2] події повстання під проводом Богдана Хмельницького 1648—1557 рр. означені як козацька революція. «Вжите у цій книжці поняття «революція», — писала дослідниця, — найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі — й Туреччини. По-третє, у нововитвореній Українській державі була повністю перевернута звична соціальна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її «правом шаблі» — козацька старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура — постать героя-козака, символічного борця «за волю України»[3].

Можна, звісно, дискутувати щодо коректності вживання терміна «козацька революція», а також розуміння Яковенко поняття «революція»[4]. Однак запропоноване нею трактування повстання під проводом Богдана Хмельницького як революції, що торкнулася змін внутрішніх (політичних та соціальних), а також призвела до кардинальних змін на міжнародній арені, заслуговує на увагу.

Запропонований Яковенко термін «козацька революція» не набув поширення. Натомість був переформатований. У 1999 р. вийшла робота Валерія Смолія та Валерія Степанкова «Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення»[5]. Тоді ж побачила світ їхня праця у сьомому томі серії «Україна крізь віки» під назвою «Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.)»[6]. У 2009 р. вийшла об’ємна монографія цих авторів під такою самою назвою[7]. Основні постулати Смолія й Степанкова про повстання під проводом Богдана Хмельницького як революцію були озвучені в праці «Історія українського козацтва»[8], яка стала підсумком сучасних козакознавчих студій. Термін «українська національна революція» ніби став канонічним і ввійшов до монографічних досліджень, а також українських підручників з історії.

Смолій і Степанков визначали поняття «революція» як злам, коли відбувається перехід «від застарілих у більш розвинені, прогресивніші» суспільні форми[9]. Подібне розуміння, сформоване під впливом марксизму, стало стереотипним для українського суспільства. Згадані автори, ведучи мову про повстання під проводом Богдана Хмельницького, свідомо протиставляли термін «національна революція» як поширеному в польській історіографії поняттю «громадянська війна», так і поняттям, що функціонували донедавна в історіографії — «козацьке повстання», «козацька війна», «козацька революція» тощо. Вони вважали, що ці поняття є неприйнятними. Національну ж революцію означали таким чином: це — явище, коли поряд із змінами суспільного устрою відбувається в умовах боротьби за незалежність процес ліквідації вироблених в інших політичних культурах структурних основ організації політичного життя та заміна їх національними. Цей процес може супроводжуватися громадянською та національно-визвольною війною, що надає боротьбі виняткової жорстокості й величезного кровопролиття[10].

Концепт «національної революції» викликав різку критику з боку Яковенко[11]. Вона звертала увагу на те, що автори цього концепту плутають базові соціологічні категорії, передовсім такі, як «держава» і «народ/нація». У результаті чого середньовічні та ранньомодерні державні організми разом із характерними для них сітками влади/підпорядкування та уявленнями про політичну ві­дособленість території та обсяг її суверенності автоматично ототожнюються з державами новітньої доби.

Щоправда, і Яковенко, і Смолій та Степанков, а також їхні численні послідовники вживали й вживають поняття «революція» в сенсі однозначно позитивному. Але чи так трактується це поняття в сучасній політології? І чи так трактував його Микола Костомаров, котрий чи не першим означив Хмельниччину як козацьку революцію?

Революція та її сценарії

Загалом слово «революція» міцно ввійшло в європейські мови, в т. ч. і в мову українську. Це не тільки і не стільки термін науковий, скільки побутовий. Причому, якщо говорити про Україну, то він має переважно позитивну конотацію. Ця позитивність викликана не лише нещодавнім радянським минулим, коли з допомогою комуністичної ідеології вироблялося позитивне ставлення до революції як явища. Революція тоді трактувалася як очищення й оновлення су­спільства. Вона ніби забезпечувала прогрес і щасливе «нове життя». На негативні сторони революції увага, звісно, не зверталася.

Правда, не лише в комуністичному дискурсі слово «революція» набувало позитивного звучання. Те саме маємо і в дискурсі націоналістичному. Адже в останні віки Україна перебувала в статусі колонії. Визволення ж від колоніальної залежності мислилося як результат революційних змін. Звідси й ідея національної, або визвольної революції.

Взагалі термін «революція» в Україні (і не лише в Україні) інтерпретується дуже широко. Є різні варіанти його трактування. Загалом у нас, навіть серед «прогресивних» політологів, простежується схильність трактувати революцію в марксистському дусі. Тобто революція веде до зміни т. зв. соціально-економічних формацій. Такими нібито є первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна й, нарешті, комуністична. Правда, прихильники марксизму чомусь не вели мову про рабовласницьку чи, приміром, феодальну революції. Переважно в них мова йшла про буржуазні й комуністичну (чи соціалістичну) революції. У самих же класиків марксизму формаційна теорія не була чітко сформульована. Вона вже стала «творчим розвитком» марксизму. Взагалі дуже проблематично говорити, що ця теорія задовільно висвітлювала історичні реалії. Чимало фактів не вкладалися в її межі. Звісно, сучасні наші політологи не дотримуються послідовно марксизму в питанні революції, але вважають, що справжня революція має вести до соціально-економічних змін.

Якщо звернутися до розгляду минулого, то бачимо, що революція в її «класичному» варіанті це, радше, явище нової історії. Революції відбуваються в новочасних суспільствах, де є розвинутими державні інститути, право й правова свідомість[12].

З часом термін «революція» почав використовуватися в різних сферах і дискурсах. Наприклад, неолітична революція (термін, що застосовується переважно в археології та історії), промислова революція, демографічна революція, культурна революція, наукова чи науково-технічна революція, комунікативна революція, сексуальна революція тощо.

Нас же цікавлять політичні революції, які так чи інакше впливають на су­спільство, можуть вести до помітних соціальних змін (хоча не обов’язково). Власне, революції, які ведуть до суспільних змін, іноді іменуються соціальними.

Тут потрібно зробити деякі пояснення. Кардинальні суспільні, точніше соціально-економічні, зміни не обов’язково є результатом політичної революції. Наприклад, реформи в царській Росії у 60-х рр. ХІХ ст. призвели до суттєвих економічних і суспільних трансформацій у країні. Але ці зміни революцією не іменують. Приблизно те саме можемо сказати про т. зв. перебудову й розвал Радянського Союзу.

Натомість, маємо чисельні приклади, коли явища, котрі ми зазвичай іменуємо революціями, не вели до важливих змін у соціально-економічній сфері. Такими були революції у Франції, що відбулися після Великої французької революції 1789—1794 рр., російська революція 1905—1907 рр., Лютнева революція 1917 р. тощо.

Політична революція має кілька важливих ознак.

По-перше, вона відбувається в нелегітимний спосіб, порушуючи усталені в країні закони. Результатом революції є зміна законодавства — відмова від старих законів, які змінюються новими законами. Революціонери, як правило, намагаються переписувати закони «під себе».

По-друге, революція забезпечує зміну політичних еліт. Замість старих приходять нові, в руках яких опиняється влада.

По-третє, прихід до влади нових еліт пов’язаний із перерозподілом власності. Адже нові політичні еліти можуть утримувати владу, лише володіючи відповідними ресурсами.

По-четверте, революція здійснюється шляхом широкої народної мобілізації. Різні верстви населення виступають на політичну арену, «творячи історію». Ця мобілізація забезпечує «легітимність» руйнування старих політичних інститутів, усунення старої еліти й прихід до влади нової.