Чорна рада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зміна в ході революції політичної еліти і пов’язаний із цим перерозподіл власності так чи інакше ведуть до змін у сфері суспільно-економічних відносин. Питання, правда, тут стоїть про якість цих змін. Останні значною мірою залежать від якості нових еліт, які приходять до влади. Якщо ці еліти зорієнтовані на паразитуючий спосіб життя, що нерідко буває, тоді годі чекати позитивних соціально-економічних змін. Якщо ж еліти, взявши владу, опиняються перед проблемою недостатності ресурсів, які не дають їм можливостей для нормального функціонування, тоді вони змушені орієнтуватися на конструктив і шукають шляхів зробити економіку більш ефективною. У такому випадку революція здатна забезпечити позитивні зміни в сфері соціально-економічних відносин, сприяючи прогресивному розвитку. Навіть привести до кардинальних змін у цій сфері.

Політична революція може бути «повною» й «частковою».

«Повна» революція веде до кардинальної, майже абсолютної зміни еліти. Прикладом тут є Велика французька революція 1789—1794 рр. чи революція в Росії 1917—1920 рр. При здійсненні «повної» революції, як правило, відбувається знищення старих елітарних верств, у т. ч. і фізичним шляхом. Звідси — пресловутий революційний терор.

«Часткова» революція веде лише до зміни певних фрагментів еліти. Частина старого правлячого класу відходить, втрачаючи реальну владу, інша частина пристосовується до нових революційних перетворень. «Вивільнені» місця займають представники нової еліти.

Рівень «частковості» чи «повноти» революції залежить від різних чинників — політичної культури, яка існує в суспільстві, якості елітарних верств, здатності останніх здійснювати масштабну народну мобілізацію.

Політична революція часто супроводжується контрреволюцією та жорсткою конкуренцією в середовищі нової революційної еліти. Контрреволюція викликана протидією старих елітарних верств, їхнім намаганням зберегти владу. Стосовно жорсткої конкуренції в середовищі нової еліти, то вона викликана тим, що нових місць при владі не є так багато, як би хотілося. Тому серед революціонерів має відбутися відбір.

І перше, і друге явища далеко не завжди мають мирний характер. Часто вони супроводжуються кривавими ексцесами, а то й численними жертвами. Чи не найкраще це демонструють згадувані «великі революції» — Французька 1789—1794 рр. та російська 1917—1920 рр., яка мала кілька «хвиль» — Лютневу й Жовтневу революції, а також громадянську війну.

Як уже зазначалося, політична революція є явищем Нового часу. Проте це не значить, що вона не мала предтеч у попередні часи. У державах, що сформувалися в умовах традиційних суспільств і в яких, здебільшого, формою правління була монархія, базована на родових принципах, роль політичних революцій відігравали двірські перевороти, які вели до зміни оточення монарха, а то й до усунення його від влади (часто з фізичною ліквідацією). Такі перевороти забезпечували ротацію еліт. Правда, вони не мали масштабного характеру, притаманного новочасним політичним революціям. Тут варто враховувати, що держави традиційних суспільств (навіть імперського типу) «не дотягують» за масштабами, в т. ч. й за кількістю населення, до сучасних держав. А засоби комунікації в державах традиційних су­спільств не здатні забезпечувати широку народну мобілізацію. Зрештою, ці держави в більшості випадків були монархічними, «сімейними», де влада зосереджувалася в руках одного родового клану. Відповідно, монарх мав усі підстави заявляти: «Держава — це я». Тому в таких державах зміна еліт відбувалася кулуарно, як правило, без залучення широких верств населення. І найбільш прийнятною формою цих змін був двірський переворот.

Політична революція — це ніби індикатор «ненормальності» держави. У цьому сенсі вона є не стільки благом, скільки «суворою необхідністю», яка при цьому часто для багатьох людей (а то й суспільства загалом) супроводжується чималими втратами.

Попри домінування в українській культурі й суспільній думці «революційного тренду», точніше «тренду бунту», характерного для пригноб­лених, колоніальних народів, знаходилися мислителі, які відкидали і навіть критикували ідею революції. Одним із перших серед них був Микола Костомаров (1817—1885).

Передусім відомий він як історик. Проте Костомаров мав непогану філософську підготовку і в своїх творах не­одноразово вдавався до філософських рефлексій.

Здавалось, Костомаров належав до революціонерів. У молоді роки він був лідером Кирило-Мефодіївського братства, членів якого звинуватили в «бунтівних ідеях». Тому ця організація була розгромлена, а його члени були репресовані. Костомарову приписують авторство «Книги битія українського народу», — пропагандистського документу цього товариства, — яка загалом мала виражений антиколоніальний і революційний характер. Із часом Костомаров, у силу різних обставин, відійшов від революційності й зайняв помірковану позицію. До того ж ця поміркована позиція поєднувалася в нього із вираженою православною релігійністю. Можна навіть сказати так: зрілий Костомаров належав до перших українських політичних консерваторів модерного періоду.

Цей консерватизм знайшов вияв у відомій його праці «Дві руські народ­ності», яка була опублікована в 1861 р. у першому українському журналі «Основа», що видавався в Петербурзі. Не будемо звертатися до основних ідей цього твору. Відзначимо лише, що в ньому Костомаров звернув увагу на свавільність українців (у термінології цього автора — південноросів), вказавши, що ця риса відіграла в їхній історії деструктивну роль, не давала їм можливість створити міцну державу. Вчений писав: «Розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність форм були відмінними рисами південноруського суспільства в стародавні періоди, і так воно було згодом. Разом з цим поєднувалася непостійність, брак ясної мети, поривчастість руху, прагнення до створення й якесь розкладання створеного, все, що неминуче випливало з переваги особи над громадськістю. Південна Русь зовсім не втрачала відчуття своєї народної єдності, але не думала її підтримувати: навпаки, сам народ, мабуть, ішов до розкладання і все ж таки не міг розкластися»[13].

У цьому плані цікавим є порівняння українців та росіян, здійснене Костомаровим у зазначеній роботі. Він спеціально акцентував увагу на принципових ментальних відмінностях цих народів: «...плем’я південноруське мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, Великорос — перевагу общинності. За корінним поняттям перших, зв’язок людей ґрунтується на взаємній згоді й може розпадатися за їхньою незгодою; інші прагнули встановити потребу і нерозривність один раз встановленого зв’язку і саму причину встановлення віднести до Божої волі й, отже, вилучити від людської критики. В однакових стихіях громадського життя перші засвоювали більше дух, інші прагнули дати йому тіло...»[14]. Відповідно, ці відмінності давали і дають знати про себе в історичних діяннях. Якщо росіяни виявляли здатність до державного життя, то цього не скажеш про українців. «У великоруському елементі, — писав Костомаров, — є щось величезне, створююче, дух стрункості, свідомість єдно­сті, панування практичного розуму, що вміє вистояти важкі обставини, вловити час, коли слід діяти, і скористатися цим наскільки потрібно... Цього не показує наше південноруське плем’я. Його вільна стихія приводила або до розкладання громадських зв’язків, або до виру спонук, які обертали білячим колесом народне історичне життя»[15]. Отож, попри свою проукраїнську позицію, Костомаров все ж віддавав перевагу великоруському племені з його жорсткою дисципліною перед племенем південноруським, схильним до анархії та «любові до свободи».

В останні роки свого життя Костомаров написав твір, де знайшли вираз його консервативні погляди й «контрреволюційність». Це — оповідання «Бунт худоби (Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля)»[16]. Жанр цього твору можна визначити як антиутопію. Написаний він був російською мовою, хоча в ньому присутній сильний український колорит. До того ж вказується, що це лист малоросійського поміщика. Тобто в творі описуються реалії, які ніби були пов’язані з Україною. В оригіналі твір називається «Скотский бунт». І в цій назві відверто відчутна негативна конотація. «Скотский» — тобто поганий, мерзенний.

Саме поняття «бунт» у творі ототожнюється з поняттями «повстання» та «революція». Для автора «Бунту худоби», який вдягає маску малоросійського поміщика, це ніби синоніми, про що говориться на початку твору.

Твір сюжетно простий. У ньому розповідається, як серед тварин, котрі знаходяться в господарстві малоросійського поміщика, починає визрівати бунт. Причиною цього є агітація, яку ведуть незадоволені бугаї. Автор так характеризує цих бунтарів: «У бугаїв... є такі якості, котрі зустрічаються в окремих осіб із людей: у них якась постійна невгамовна пристрасть хвилювати інших без якоїсь мети, смута задля смути, бунтарство заради бунтарства, бійка заради бійки; спокій їм набридає, від порядку їх нудить, їм хочеться, щоб все навколо бурлило, гомоніло; при цьому їх тішить усвідомлення того, що все це зроблено не кимось іншим, а ними».

Тобто для Костомарова бунт-революція провокується неврівноваженими людьми, які не можуть спокійно жити. Такий погляд занадто однобокий. Звісно, в будь-якому суспільстві є бунтівні, неврівноважені елементи. Однак не завжди вони здатні спровокувати революцію. У «врівноваженому» стабільному су­спільстві ці елементи можуть знаходити вихід для своєї енергії в конструктивних сферах діяльності. Хоча — не обов’язково. Якась частина з них поповнює злочинний світ. Неврівноважені елементи дають про себе знати в «розхитаному» суспільстві, де існує нестабільність, незадоволення. Тобто те, що називають «об’єктивними причинами» революції. Тоді й спрацьовує революційна пропаганда і, відповідно, виникає запит на революційну діяльність.

Однак Костомаров, говорячи про причини революції, мав певну рацію. Адже в будь-якому суспільстві існують буйні «бугаї», власне, потенційно революційні елементи. Останнім учений дав точну соціально-психологічну характеристику, відзначивши їхнє спонтанне прагнення до смути.

Далі в оповіданні говориться про те, що під впливом «революційної агітації» бугаїв та жеребців, які говорять про знущання людей, тобто пануючого класу, над тваринами (експлуатованими низами), починається повстання. До нього приєднуються й цілком мирні тварини — вівці, свині, кури, гуси і т. д. Навіть бунтівниками стають коти, в яких, здавалось би, немає причин для бунту, адже люди годували й доглядали їх. Вірними людям залишаються лише собаки. Останніх, певно, можна сприймати як алегорію поліцейських чи силових структур.

Сам бунт чи то революція зображується як деструктивне явище. Повсталі тварини нищать існуючий порядок, «цивілізацію», утверджуючи анархію. Ось, наприклад, як автор зображує «революційні діяння» свиней: «Вони із завзятістю пустошили грядки з картоплею, ріпою, морквою й іншими овочами, жадібно поїдали корені, інші ж увірвалися до квітника, який був розташований під самою стінкою панського будинку...» Одне слово, «революціонери» прагнуть безконтрольно оволодіти цінностями, які нагромаджувалися протягом тривалого часу в суспільстві.

Наступний етап бунту-революції — це досягнення компромісу між панівним класом, «старою владою» і революціонерами. У переговори з бунтарями вступає Омелько, який розуміє тваринну мову. Спочатку він говорить, що тварини порушили Божий порядок. Тобто існуюча влада подається як встановлена Богом. На що тварини йому відповідають: «Який це Бог! Це у вас, у людей, є якийсь Бог! Ми ж, худоба, ніякого Бога не знаємо!» Інакше кажучи, революціонери — безбожники. Для них божественний авторитет — не авторитет. Вони відкидають традиції і ладні чинити так, як їм хочеться.

Омелько запитує тварин, що вони хочуть. Тварини відповідають: «Волі». Хоча що таке воля, чітко не усвідомлюють. Омелько дає їм волю, інтерпретуючи її в такому дусі: «Ну що ж? Ідіть на волю! Ідіть в поле, потовчіть всі хліби, що лишились ще на корені. Ми же вас не будемо використовувати ні на яких роботах. Вільними будьте собі!»

Саме поняття «воля» в цьому тексті Костомарова постає як щось негативне. Воля — це коли ти не працюєш, а паразитуєш, користаючись тими матеріальними ресурсами, які тобі не належать.

Після того, як тварини отримали волю, наступає черговий етап революції. «Старі господарі», зберігаючи за собою основну частину власності, дещо віддають революціонерам. Останні цією власністю не можуть ефективно скористатися. До того користуються нею лише найбільш «буйні», мирним же революціонерам не дістається практично нічого.

Серед революціонерів настає розкол. «Мирні» знову повертаються до своїх колишніх господарів. «Буйні» ж швидко знищують власність, яка дісталася їм. Не маючи з чого жити, вони також повертаються до старих господарів у стійбища. Настає «термідор», коли з «буйними» революціонерами розправляються. А «небуйні» знову опиняються у ярмі.

Зрозуміло, «Бунт худоби» — твір не науковий, а художня алегорія. Однак за цією алегоричністю можемо побачити багато цікавих ідей, які мають наукову цінність. Спробуємо їх артикулювати.