Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти що думаєш?

Вона була дуже близько. Якби він захотів — зміг би взяти її за руку.

І заробити по пиці.

— Якщо ця фірма не іграшки розробляє, — почав він знову, — над чим же вона працює, по-твоєму? Нові рекламні технології?

— Макс нам відповість, — Аня обвела поглядом дерев’яну стелю холу. — Агов, Максе? Не відповідає…

— Ти йому не віриш?

— Я нікому не вірю, — відповіла вона серйозно. — А ти?

Він спробував придумати дотепну відповідь і не зміг. Аня засміялася:

— Жартую. Я вірю одній людині. Але тобі до неї, як до неба, а я для тебе стара. Твої чікси — отам, — і вона кивнула на монітор.

Арсен повернувся до себе, ліг і насилу заснув. Йому приснилася Мар’яна Чабан, гола, з татуюванням на впалому животі.

Уранці, перед сніданком, мешканців табору зібрали на лінійку. Арсен спостерігав з холу, розсівшись у кріслі перед плазмовою панеллю. Камера, встановлена на флагштоку, транслювала картинку з плацу, вкритого старими бетонними плитами: там, під ранковим сонцем, вишикувалися дві шеренги заспаних підлітків у шортах, майках, тренувальних штанях. Стояли нерівно, не тихо, перемовлялися, гули; Максим, повернений до камери потилицею, підняв мікрофон, і його голос з величезних динаміків перекрив бурчання «піонерів»:

— Доброго ранку, друзі. Сьогодні починається віртуальна мережева гра, презентована таборові «Сосновий бір» фірмою «Нові іграшки». Кожний з вас уже знає, до якої команди належить. Хочу доповнити: наша фірма призначає нагороду учасникам команди-переможця. Кожен переможець — кожен! — одержить чудовий новий ноутбук.

Лінійка заворушилася. Збуджений гул на секунду перекрив Максимів голос у динаміках.

— Учасники команди, що посяде друге місце, одержать утішальний приз, — продовжував Максим, — МПЗ-плеєр. І тільки учасники команди, що посяде останнє, третє місце, не одержать нічого, крім образливої клички «лузер». Гра стартує сьогодні об одинадцятій у великому залі бібліотеки.

Арсен побачив Мар’яну. Вона шепотіла щось на вухо сусідці — дівчинці, красуні років п’ятнадцяти з довгим каштановим волоссям. Чорнявий нахаба зі шрамом зухвало стояв осторонь, на газоні, і курив, випускаючи дим крізь зціплені зуби.

— Знаєш, що таке епіфіт?

Він здригнувся. Аня, виявляється, вже давно не дивилася на екран — вона стояла перед декоративним корчем, на якому яскравими плямами виділялися орхідеї — бузкові, жовті, рожеві в цяточку.

— Їм не потрібно землі, вони тримаються за чужий стовбур і так ростуть, — продовжувала Аня. — Воду беруть з повітря.

Арсен про всяк випадок озирнувся. Нікого, крім нього й Ані, у холі не було — Толік вийшов дві хвилини тому.

— Орхідеї, — сказала Аня якось дивно.

— Це в тебе тотемна квітка, — зненацька для себе сказав Арсен.

— Що?

— Ну, знаєш, є тотемні звірі… а в тебе тотемна квітка.

Вона нарешті зрозуміла й засміялася:

— Так. Мені їх дарують.

— Він дарує? Той, кому ти довіряєш?

— З тобою небезпечно мати справу, — Аня примружилась. — Усе помічаєш. Усе запам’ятовуєш… Ну так. Він дарує. Заздри.

Камера спостереження досі транслювала картинку з лінійки. Хлопці юрбою віддалялися в напрямку їдальні. Двоє хлопців у комбінезонах техніків розмонтовували підсилювач. Максим стояв, спостерігаючи за білкою — блідо-рудий звір майнув раз, удруге й щез серед листя. Максим обернувся й подивився в камеру — Арсенові здалося, що прямо йому у вічі.

Аня помахала перед екраном розчепіреною п’ятірнею. Максим раптом усміхнувся й помахав у відповідь.

Арсен стояв перед знайомим третім корпусом. Лави, накидані обгортки з чіпсів та сухарів, фарбований старий ґанок — усе було таке саме, як учора ввечері. Гойдалися гілки сосен, нерухомо стояли дикі, давно не стрижені кущі. Арсен був один-однісінький; ляскала, відкриваючись і закриваючись, кватирка на другому поверсі, над балконом.