Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А те, що я вождь клану Ящерів, і звуть мене Арсен Сніжицький. Ти з якого клану?

Хлопчисько зміряв його очима з голови до п’ят:

— Ну, Ящери…

— У якому корпусі живете?

— Ну, в третьому…

— Ходімо, проведи мене.

— На фіга?

— Завтра гра об одинадцятій! — Арсенові здавалося, що це залізний аргумент. — А зараз уже пів на шосту!

— Вечеря о шостій.

— Плювати на вечерю! У нас для інструктажу лишилось часу, як кіт наплакав… Тебе як звуть?

— Ну, Єгор…

— Єгоре, веди мене. Не можна гаяти ні хвилини.

Під лавами мерехтіли, як запилені ялинкові іграшки, пакети з-під сухариків і чіпсів. Тут прибирали недбало й не дуже часто; трава проростала крізь тріщини в асфальті. Величезні гойдалки-човники, навіки застопорені, здавалися флотилією-привидом серед іржавих конструкцій з облупленою фарбою. Незабаром стало видно корпус — старий, абияк відремонтований, із загальним балконом уздовж вікон другого поверху й фарбованим дерев’яним ґанком. На балконі, на лавах перед корпусом і прямо на траві били байдики підлітки — трохи старші за Арсена і трохи молодші, вони тинялися й чогось чекали. Вечері?

— Клан Ящерів! Збираємось на інструктаж!

Він хотів, щоб його голос звучав упевнено й голосно, але зв’язки підвели — останнє слово він ледве вимовив, зірвавшись на писк. До нього повернулося кілька голів — деякі хлопці мали відверто бандитський вигляд. Інші, навпаки, здавалися розгубленими «ботаніками», що казна-як потрапили в хуліганську зміну. Окремою групою стояли дівчата — стильні, манірні, унизані біжутерією й прикрашені косметикою, деякі вищі за Арсена на півголови.

— Клан Ящерів! Збираємося перед корпусом!

З відкритих вікон визирнули нові обличчя. З балкона полетіла вниз погано загашена сигарета.

— Сніжицький!

Він обернувся. З-за дівчачих спин випірнула Мар’яна Чабан, однокласниця, з якою він любив колись зайти у кав’ярню.

— Арсене, ти тут чого?! — вона зраділа, видно було по очах.

— А ти тут чого? — запитав він, долаючи хвилинне ніяковіння.

— Мене батьки заслали за погану поведінку, — Мар’яна чарівно всміхнулась. — Умови тут жахливі, зате компанія зібралася чумна, — вона кивнула на дівчат. — Ти в якому загоні?

— Я веду гру, — відгукнувся він сухо. — Клан Ящерів, усі зібралися?

Ніхто не відповів. Вони дивилися на нього, вивчаючи, з подивом, а то й з відвертою зневагою. На лобі в Арсена не було написано, що він має право командувати; власне, він мав би їх підкорити манерою триматися, впевненістю, внутрішньою силою. Якби все відбувалося на моніторі — так би й було. Однак був дрімучий реал, літній вечір у підлітковому таборі, і хлопці думали тільки про те, як би випити після вечері пивця.

— Ґеймерів нема? — спитав Арсен.

— Не лайся, — сказав хлопець, що назвався Єгором, і криво посміхнувся.

— Завтра ми починаємо гру, — Арсен насилу проштовхував крізь горло кожне слово, фрази виходили короткі й рубані. — Я домовився — о пів на сьому нам відкриють бібліотеку. Я покажу найпростіші речі.

Хлопці перезирнулися.

— А ти сам що за один? — неголосно запитав чорнявий, плечистий здоровило зі шрамом на переніссі. — Тобі взагалі хто слово давав?

— Мене звати Арсен Сніжицький. Я поведу клан Ящерів у грі.