Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він розвернувся й зник у джунглях. Арсен кивнув: страва з назвою «Ігор» готова до столу, вже на тарілочці. Хлопчисько, шутери, «Лицарі й маги». Навряд чи в грі, де треба працювати язиком і головою, союз зі Шреком виявиться бажаним.

Хвилин через сорок реального часу — у грі пройшло кілька годин — Арсен зрозумів, що вмирає з голоду. Довелося на якийсь час покинути «Аню» на березі каламутної тропічної річечки.

Він одкрив холодильник. Накидав на тарілку бутербродів. Налив у чашку какао з величезного термоса; ті, хто споряджав ґеймерів на сьогоднішню ігрову сесію, передбачили, здавалося, всі випадки життя: у туалеті була аптечка з зеленкою, валідолом та упаковкою ліків од усіх хвороб.

З тацею в руках Арсен повернувся до екрана, відкусив од бутерброда раз, два — і зрозумів, що сир сухий, мов картон, а ковбаса огидна. Вони що, вирішили заощадити на хавці?! Теж мені, багата фірма; тим часом їсти хотілось дедалі дужче.

Гра розгорталася зовсім не так, як би йому хотілося. Крім хлопчиська-Ігоря, що керував Шреком, не вдалося впізнати жодного гравця. Персонаж Мазай виявився присадкуватим дідуганом з довгою бородою. Пухнастик — гладкою дамою. Джонні — чорним, мов сажа, худим і довгим базікалом. Він теревенив не перестаючи, друкував з безліччю помилок. Він забивав віконце чату безглуздими «Бу-бу», «Ги-ги» й «Лол!», і, здавалось би, природно було впізнати його, як персонаж Толіка — проте Арсен не поспішав.

Найгірше було те, що він і досі не вирахував справжньої Ані, а спочатку ж здавалося, що це так просто. Дівиця залізно трималася в рамках ігрової поведінки: хоч би хто був її персонажем, він одігравав намальовану «Аню» цілком відповідно до ролі.

Джонні зустрів «Аню» криком «Вау!» і вибухнув серією вульгарних компліментів. Мазай пожалівся на вік: жаль, мовляв, що сивий, а то б позалицявся. Дама Пухнастик (на бігу в неї мальовничо тряслися круті боки) раз у раз розкривала приватне віконце, бажаючи поговорити «про наше, жіноче». Її балаканина весь час скочувалася до прямолінійних неігрових запитань: «А в тебе в кімнаті є кондиціонер?», «А тобі поклали в холодильник пиво чи тільки воду?»

Сходило намальоване сонце. Ніхто не спішив укладати союзи. Йшло нагромадження ресурсів, іноді торгівля, іноді обмін. Шрек насідав на Джонні, бажаючи вдвох грабувати інших; Джонні три чи чотири рази запропонували заткнутися й не засмічувати чат, проте африканець усе базікав і базікав. Мазай одмовчувався. Зрештою, Арсен засумнівався навіть у, здавалось би, очевидному: що, як Шрек — це не Ігор? Що, як це теж роль? Хтось, невидимий за екраном, грає хлопця, що грається в комп’ютерну гру…

Він відсунув тарілку з надкушеними бутербродами. У холодильнику, пригадує, було щось апетитніше. Здається, йогурт; точно, яскраві баночки приємної форми, крапельки поту на сріблястих кришках. У животі смокче, от лихо, він сьогодні погано поснідав — спішив, та й не було апетиту…

Ігрове сонце стояло в зеніті. «Аня» бігала по джунглях, ловила рибу саморобною вудкою, брала участь у загальній балаканині, проте всі репліки, звернені до неї, в основному стосувалися тем «нижче пояса». Арсен відзначав на карті нові відкриті місця.

Наростало неясне роздратування. Страждала його гордість: гра якось не складалася, все, що здавалося елементарним, не піддавалося розв’язанню. Йому починало здаватися, що інші персонажі давно між собою домовилися, давно знюхалися в приватних чатах, глузують з нього, а він не чує. Усі давно знають, що «Аня» — це Арсен. І говорять приблизно так: «Якби цей шмаркач підійшов до тебе, Аню, в реалі — ти б вирішила, що малюк заблукав і просить провести його додому. Не іржіть — є стаття за педофілію… Не іржіть! Пацан, може, намалював собі цю дівку, щоб дрочити за грою…»

Арсен заскреготів зубами. Захотілося кинути все й вийти з гри. Він зусиллям волі змусив себе думати про інше. Ось, ти ба, в джунглях гребля впоперек струмка, і водоспад. Височенний… Краса.

Він привів свою «Аню» під падаючі струмені. Глибоко зітхнув. Затремтіли ніздрі: Арсен відчув запах води, теплої вогкої землі, побачив веселки під опущеними повіками…

А вода дедалі холодніша. І намальоване сонце почало заходити.

— Поговорімо?

Арсен навіть здригнувся. Відкрилося приватне віконце: звертався чорний Джонні, сам на сам.

— Я знаю, що ти Арсен, — цього разу людина, що грає за Джонні, писала без єдиної помилки, з усіма розділовими знаками. — Навіщо ти намалював собі дівку? Чи ти трансвестит, у душі почуваєшся дівчинкою?

Ось воно, почалося. Вони справді змовилися. Джонні транслює їхній діалог у приватні чати іншим.

Моргав курсор, запрошуючи відповісти. Арсен, витримуючи паузу, відійшов до холодильника, взяв собі ще йогурту.

— Дуже сексуальне татуювання, — продовжував у приватному віконці Джонні. — Як ти знаєш, що в цієї дівки на животі? Чи ти бачив її голу?

Арсен, не дивлячись, запустив ложку в білу пластикову баночку. Ні, не так. Джонні не знущатися прийшов, не повтішатися, він чогось хоче від співрозмовника. Чого?

Він зачерпував ложкою рожеву масу з м’якими шматочками фруктів. У роті було дуже солодко. Коли глумляться — намагаються роздратувати прицільно; у цього приціл збитий. У кількох репліках — і «трансвестит», і тут же — ледь чи не статевий гігант, хлопчисько-спокусник. І початок розмови дивний: «Поговорімо?» Якось занадто літературненько. Хто б це міг бути?

«Аня» й далі стояла коло водоспаду, коли гілля навпроти раптом заворушилося. З джунглів виліз Джонні власною віртуальною персоною — чорний, лискучий, з великими вивернутими губами, з налитими кров’ю очима під низьким лобом. Арсенові здалося, що Джонні дивиться на нього з глибини рідкокристалічного монітора, дивиться не на «Аню» — на самого гравця:

— Ти що, образився? — запитав Джонні. — Чи образилася?

— Я граю тим, на кого мені приємно дивитися, — невиразно відгукнувся Арсен.

— Авжеж, дивитися на ці цицьки приємніше, ніж на маскулінного Шрека, — Джонні підстрибнув.

— Ти Аня, — квапливо написав Арсен.

Коротенька пауза.

— Чому?

— Ти написала «маскулінний». Я на це слово натрапляв тільки у феміністок.