Газават: читать начало книги онлайн

Він стояв, обпершись ліктем об відчинені дверці, в плавках та змокрілій сорочці, накинутій на плечі — видно, сам недавно виліз із води.

— Наплавалась вже, — зітхнула Соля. — Заледве обсохла, нудить вже од того плавання.

Вона сама напівсиділа-напівлежала на водійському сидінні в самому купальнику, застеливши те сидіння рушником.

— А чим тут ще займатись? — ніяково знизав плечами Єгор.

— Так отож.

Соля про себе вилаялась.

«Аби тут не було всіх цих придурків, то я б з тобою плавала хоч і до ранку. Скисла би в тій воді! А так…»

Вона струснула головою.

«І чого це я психую? Видно, й правда перегрілась, а сама й байди. Чи піти й справді в воду? Тільки не глибоко!»

— Ходім, мабуть… — прорекла вона нерішуче.

— Прошу пані, — підморгнув він і подав їй руку.

А коли Соля взяла її, то він раптово притягнув дівчину до себе і неочікувано спритно підхопив на руки, поніс до води.

— Чи ти сказився? Відпусти… Та ось відпусти! Ну… Ну, Єгор… — нерішуче заголосила Соля, якось ніяково всміхаючись і не сильно плескаючи хлопця долонями по голій спині — сорочка з нього спала і полетіла в бур’яни.

— Та ото ще! — хихикнув він і поставив її на ноги коло берега.

— Признайся, — мовила вона, важко видихнувши. — Ти набрався таки з тими придурками?

— З чого б це? — безтурботно здвигнув плечами той.

— А чогось ти надто веселий нині. Наче не перед добром…

Він помовчав з хвилю, дивлячись на Солю так, немов бачить вперше. І за цю хвилю дівчинка подумала, що сама ж вона ось тільки-но просто таки мріяла, аби нікого навкруг не було, і вони купались би вдвох, і він доторкнувся б до неї — хоча б ненароком, і вона б до нього…

І це були дивні думки. Ні, не те щоб надто дивні — він їй справді дуже подобався ще з першого курсу, і все таке. І вона мріяла про взаємність. І її часом бісило те, що він її не сприймає як дівчину. Але… Словом — це важко було описати, але в цих її недавніх думках була якась непритаманна їй розкутість, якийсь не надто приємний шал, якась навіть… Хижість?

Соля не вважала себе такою вже скромняжкою, та й Єгора не вважала надто цнотливим, хоч вони обоє й були, може, трохи нерішучими по натурі, і це їх навіть ріднило. Але дивними були оці нові викрутаси, ба навіть не сама ця поведінка, а якісь нові нотки в ній, заледве вловимі. І дивно те, що ця невловима переміна відбувалась мовби з ними обома одночасно. Це все трохи бентежило Солю, і вона не надто розуміла, чого так.

Або хоча б і оцей його теперішній погляд. Втикає, мовби бачить вперше, і немов… Прицінюється абощо.

— Сама винна, — повільно вимовив він, зобразивши якусь незвичну самовпевнену посмішку.

— Я-бо? — Соля навіть розгубилась. — Чим я винна?

— Надто звабливо виглядаєш. Наче не перед добром, — підморгнув він їй, всміхаючись.

— Та ну тебе! — крутнула головою вона, трошки почервонівши, а хлопець тим часом подався до річки.

— Юляха! — весело окликнув він кримчанку, котра сиділа під самим берегом, занурившись у воду по самі ніздрі, і виглядала при цьому дуже кумедно та безпосередньо.

Хлопець стрімко підбіг до неї ззаду і сильно оббризкав їй голову, опісля чого почав енергійно пускати в її бік свого роду міні-цунамі.

— Отвали! — вирячивши очі по п’ять копійок, заволала Юля. — Отвали! Отвали! Отвали! — і зачала задкувати в очерет, попутно мляво контратакуючи.

Це все виглядало так кумедно, що Соля тут же забула про свої тривоги — вони просто вилетіли з голови, як поганий сон. За хвилю вона вже реготала з іншими одногрупниками, з берега спостерігаючи за тим імпровізованим бойовищем.

Вони побачили гелікоптери вже перед вечором. Вірніше — спочатку вони почули їх.