Газават: читать начало книги онлайн

— Як хоч, підожди мене тут, я швидко гляну й назад. Де вона, коло першого шлюзу?

— Я боюсь тут залишатись сама… — знов гірко розплакалась, як дитина. — Я піду з тобою тоді.

— Ну ходім, показуй, куди йти.

Корова дійсно лежала в меліораційному шлюзі нежива — видно, спіткнулась і впала туди, і зламала шию абощо, онно де і кров наче видніється. В шлюзі і самій канавці води не було вже бозна й одколи, хіба дощі, бувало, наллють трошки, а мул в канаві все одно вогкий, сказано — болото.

Так от — ніде в тому мулі Ольчиного трупа не було. І ніяких ознак, що він там був до того, хоч Іра і вказувала на мулисте місце під низькою розлогою вербичкою, метрів за п’ять від самого шлюзу. Мул там і правда наче щось змісило, та певніш за все, сама ж корова, воду шукаючи, або хоча б і гуси цього дня чи минулого.

Іра ж вперто говорила, що Олька встала і пішла.

— На ній і юбки не було, ноги голі… І кофта обідрана.

– Іро, привиділось…

— Ні, Дімо, ні!

— Привиділось, сонце…

Йшли додому мовчки, Діма спереду, а Іра трохи позаду, похиливши голову.

Він міркував про те, що прийдеться одчахнути чималеньку суму господарям телиці зі своїх заробітків тепер, а про що міркувала Іра в цей час, він і не здогадувався.

Вона перша звернулась до нього.

— Я знаю за те, Дімо, — сказала вона досить спокійно.

— За що? — перепитав він, вже по суті й не сподіваючись на іншу відповідь.

— За тебе і Ольку.

– Іро… — він спинився, не обертаючись, почув, що спинилась і вона. — Я хотів тобі сказати. Хоч вір, хоч ні, от просто зараз думав сказати… Я… Вона для мене нічого не значить, це було на п’яну голову… Ти, звісно, можеш мені не вірити… Що це я плету й справді. Чого я раніше цього не сказав?

Він присів навпочіпки і обхопив долонями лице — повернутись до неї так і не наважився.

— Я, чесно, не знаю, нащо я це зробив… Я так жалкую, Іро. Правда. Хочеш, вір, хочеш… Боже, як це все, либонь, гидко звучить для тебе. Уявляю. Але їй-бо не знаю що й казати.

— Тобі сподобалось з нею?

— Зачим ти знущаєшся? — він встав. — Маєш право, звичайно… Але навіщо це?

— А ти би міг привести її до нас. І жити з нею і зі мною одночасно. Я б не образилась, чесно-чесно! А хотів би, щоб я спала з нею на твоїх очах, як би це тобі подобалось? Ну зізнайся, що ти цього хотів, га?

І вона дзвінко розсміялась якимсь диким відьомським сміхом.

Це все було так на неї не схоже, що Діма різко розвернувся від подиву.

І вгледів її, свою Іру.

Її струнку жадану постать на тлі туманних боліт і занедбаного поля, на тлі далеких колгоспних нив і вмираючої заграви.

Її тьмяні коси під п’янким вітром…

Її суцільні більма очей…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Мерці вставали з могил. Тяжкої, невимовної ночі суховійного і терпкого літа вони вилазили з своїх могил — блукали тихими цвинтарями в блідих туманах, пробирались крізь тривожні хащі та буйні трави, зрідка виходячи на людські городи.