Газават: читать начало книги онлайн

Що штовхнуло його прибути в Сулими, в епіцентр цього жаху, та ще й прислати кількох офіцерів групи «А» центру спеціальних операцій СБУ, запросити вертольотну підтримку в армійської авіації? Що? Він хотів врятувати світ? Та кажи вже правду перед смертю хоч! Хоч самому собі! Ні, він хотів так само взяти під контроль джина. Він знав, що джин мусить до нього прийти. Аби взяти наостанок і його серце.

Через годину чи дві десь далеко немов заговорив автомат, декілька разів. Чи то, може, він марив… а вже в сутінках поруч загула якась наче інша машина.

По вікну блиснув промінь світла, двигун заглух, рипнули дверцята.

Не дай мені схибити, не дай мені вмерти раніше!

Зараз? Чи ще зарано?

О Господи, Ар-Рахман, Ар-Рахім…

Наче так як скрипнули половиці. І ще раз.

— Тварюко в коридорі, стій на місці! Ти абд чи хто? Хто ти є? Якщо ти, бля, зробиш ще крок — я буду стріляти!

Він не сказав — стріляти в себе, це мало бути зрозуміло само собою.

А може, то якийсь мародер, хтось із місцевих? Все одно — хай лиш сунеться. Хай лиш…

— Не стріляйте, будь ласка! Не стріляйте!

Жіночий голос, наче дівчачий навіть.

— Не стріляйте! Я без зброї, я тут сама… Сама-самісінька, чесно! Будь ласка, не стріляйте, я вас прошу!

— Хто ти, бля… є? — його полишали сили, він немов навіть відчував смак крові — можливо, це шлункова кровотеча, або навіть щось із легенями… Хтозна.

— Я… я проста викладачка місцевого ВУЗу, з райцентра.

— Що ти тут робиш? Хто тебе послав?

— Мене ніхто не послав, я сама приїхала… На своїй машині, правда.

— Сюди? Навіщо?

— Я… я шукала свого хлопця… свого нареченого. Він виїхав з міста рано вранці, з друзями на річку…

Щось тут було не так, але зрештою він вже втрачав здатність тверезо розмірковувати.

— Так… стань… стань обличчям до мене, підійми руки над головою, і по-о-овільно, крок за кроком, підходь до дверей, щоб я тебе бачив, отак боком і підходь, крок за кроком! Зробиш… хоч щось — я вистрілю!

Вона стала в дверях, високо тримаючи руки, котрі тремтіли.

Чорнява, миловидна жіночка років двадцяти-двадцяти п’яти, може, трохи більше, зараз, у такому освітленні, сказати було важко. Чорний розстібнутий светр на блискавці, з капюшоном, під ним якась зеленувата чи то футболка, чи то кофтинка, здається, джинсова вузька спідниця трохи вище колін, босоніжки якісь… Виразні великі очі з якимось тривожним проникливим поглядом, правий кутик губ мимоволі кривиться донизу, самі губи дрижать, та й сама дрижить всім тілом, марно намагаючись стояти смирно, як їй наказали, волосся густе, розпущене, довге… Красива, направду красива. Якась у ній зажура неясна, ледь вловима відчувається навіть попри переляк, щось таке чарівливе, манливе.

— Ви поранені!

Вона, значить, розгледіла його в напівтьмі коридору сільради, зраненого, неприродньо блідого, з пістолетом в ослаблій руці.

— О Господи, у вас кров!..

Вона навіть поневолі опустила руки, аби прикрити рот, але спохватилась і знов підняла.

— Давайте… Я зможу вам допомогти? У мене в машині є аптечка, там бинти, і антисептик і… Давайте я візьму і оброблю вам рану.

Рани — подумки поправив він її. Але бинти — це було б непогано. І промити рани, і… О Аллах, він же так прагнув дождатись джина і не померти до того! Він вже майже стовідсотково був упевнений, що ця дівка не абд і не засланий козачок чийсь, і що вона чиста, і що її можна не боятись — багатолітній досвід як-не-як. Зрештою, що йому завадить вистрілити в разі чого? В серце. Чи спочатку в неї, а тоді собі в серце.

Поки вона ходила за аптечкою до машини, він два рази розпрямив руку з пістолетом і прицілився в проріз дверей, в сутінок і присмерк липневої ночі.