Газават: читать начало книги онлайн

Воно і починався ж той день якось по-дурному. Ну, буквально. Треба було вставати на ту пастівню чуть світ, а дурнота підіймалась по горлу, і голова тріщала, і всі жили по тілу викручувало. Ну, а чого — перебрав. Видить Бог, не сам же лигав, а з тим тестем, короста би його побила, сякого! Ні, базару нема — він як козу привести, то й не дурень на таку справу. Та ну і потеревенити під се… Але ж баран з барана, сука, баран з барана…

Ні, ну — розсудіть самі лишень. Діма зі своєю ненаглядною Іришкою приїхав з міста в акурат вчора ввечері. На своїй машині, між іншим — і того, й сього привезли, вони тут, матір їх бери, тих селюків, нічого путнього й не їдять, як на Діму, не дивлячись, що хазяйство держуть. Ковбаси там пару палок, копченостей привезли, ну і оселедця, і консервів там — шпротів тих же… Онно де навіть бананів-мандаринів — коли там вони що таке бачать, еге. А круп та розкруп притаранили? Словом — затарились в супермаркеті перед тим нічогенько. Ну і явились, а тут теща та… Ні, є її вина в тому — чого вона полізла з тою наливкою? Домашненька, домашненька, еге ж…

Воно б то випили тої наливки, на тому й кінець, аби ж не тесть. Тещі при зятю невдобно було його приструнити, а він — по пиву та по пиву. Ну, пішли в генделик. Словом — і горілка найшлась за тим.

А до того — ніхто ж не збирався зятя будити зрання. А тільки ж випадало на сей тестям череду гнати на пашу, а тесть зрання, ще до світу, як пішов похмелятись, так оце, либонь, і понині нема. Теща, правда, думала кого найняти… Та і найняла би, аби не та Іришка його, ну сказано — село селом. Дівка з села вийде, а село з дівки ні в яку. Зачала будити Діму. Давай, мовляв, поженем лишень удвох. Діма би її послав, та…

Був у нього грішок, і він його боявся. А ще та вчорашня кумедія…

Що ж це було? Ага… Вони вже були добряче вмекані тоді, як прийшла міліція. Та ну як міліція — дільничний тутешній з якимось у цивільному, вже ніч була. Діма й протверезів трошки од того. Бо подумали всі, що то знов Ольку Пасічникову шукають. А зникла вона, як казали, з тиждень тому — вийшла на гульки з такими ж, як і вона, шалавами, і не явилась, і оце досі нема, і ніхто ніби й не бачив. Там і Ольці тій років п'ятнадцять всього, школярка… А шльондра знатна — либонь, з половиною району перетягалась. Кажуть, могла і за гроші, могла і так.

З Дімою була так.

З місяць тому, в тому ж клубі, тут же, в Сулимах. П’яний, такий як і нині, а вона, мабуть, повелась на те, що міський. І він тепера боявся, не знати, чого більше — чи міліції, чи своєї Іришки. Воно то, може, й минеться… А то теж мені дивина — з ким вона тільки не скліщувалась? Либонь, ото і порішив хто по п’яному ділу, абощо. А міліція тепер другу неділю з села не вилазить, тусуються тама коло сільради і теж бухають собі потроху, а що їм ще робити?

Але виявилось, що на цей раз явились у іншій справі. Розпитували спочатку те саме все — коли приїхали гості, та чи не бачили до цього чужих у селі. Записували. А тоді, як уже ішли, то теща й спитала дільничого, мовляв, що там зчинилось знов, чи Ольку там не найшли. Дільничний і повів скупо (й не дуже охоче), що так і так, пришили якихось двох черметчиків із сусіднього села. Вони, мовляв, у піонерському таборі покинутому метал дерли тої ночі, а що там за тим сталось, ще до ладу ніхто й не знає.

Певне, дільничний засоромився тещі — ото й розказав. Вона ж у школі викладала до пенсії — і його, певніш за все, вчила.

Попри все зранку довелось встати і займати корів, не дивлячись на ту дурноту з головним болем та викручуванням всіх жил. Діма займав найбільшу череду з двох наявних — пройшов аж на інший край похмурого світанкового села, минув загалом дві вулиці. В селі людей мало, але воно розкидане по пригірках — ноги наб’єш, поки тільки займеш, а ще ж таскай ту череду на вигін, та тягни за собою рюкзак з пожитками за плечима.

Діма мляво ляскав батогом, доходячи до околиці, хай виганяють уже — не одному ж йому чуть світ мучитись. Ох, лягти б нині отам ото коло автобусної зупинки під дорогою, прямо на землю — байди що росяно, лавочки в самій будці все 'дно зірвані давно. Вкутався би в дощовик абощо, та й дрімав або так просто лежав, заплющивши очі. Дурнота дереться по горлу і нудить нормально так, але вирвати не виходить, та наче, диви, й не хочеться — недобрий знак. Так йому хтось казав, з цього, мовляв, алкоголізм починається. А руки дрижать? Та наче й не дуже… Хтозна.

І яке ж ще до всього противне це село… Не те щоб Діма був такий уже і міський — не раз і не два літував у батькової матері в Новомутині, тут же, в районі, тільки з другого боку міста, а все ж… Може, йому там більше подобалося? Хтозна, чи більше. Там село також запустіле, але не наскільки, і піонерський табір є, але не покинутий. Назвали просто — дитячий табір відпочинку, і возять дітей по профсоюзних путівках там різних. Там Сейм, на Сейму добре влітку, не те що тут — і річки путньої нема. Та й узагалі — там якось веселіше, чи що… А може, просто в дитинстві воно все веселішим видається?

Зайняв ту розтрикляту череду, як сонце вже дерлось угору, піднявшись трошки над обрієм, над дорогою з села і придорожніми тополями вздовж неї. Погнав, значить, та трохи побігав по хащах за двома вередливими телицями, поки догнав у центр. Воно й не хотілось бігати, але поки бігав, то трошки впотів, і наче навіть попустило його од того. Як минали школу, то скоса зиркнув на її вибиті вікна і зарослі клумби. Видить бог, з дня на день почнуть шифер з даху знімати, та мо’ двері висадять. Лише тої осені став дітей автобус забирати в Дубов’язівку, а сюди вже, видно, навідувались. Казав хтось (чи та ж Ірина?), ніби лазили з того боку, де парк, і витягли через вікно історичного класу картину покійного вчителя малювання «Переяславська рада». От на чорта? Цього Діма ніяк втямити не міг — кому треба та самодіяльність?

Коло сільради знов ошивалась міліція — стояло дві машини з міліцейськими номерами і ще один джип, а коло нього стояв і курив, обпершись об двері, якийсь чувак у камуфляжі. І що воно за кент?

Дімі не хотілось переходити на той бік дороги, щоб краще роздивитись незнайомця, але він і відси вгледів, порівнявшись, що то якийсь солдат, у звичайній формі, в тільняшці і в кепчику, погонів звідси було не розібрати. Скидається на те, що водій джипа (бо якось він надто безцеремонно об нього обперся), але це, виходить, якесь вояцьке начальство в Сулими явилось — за чим? Треба буде в тестя ввечері розпитати, як той проспиться трохи, абощо.

Звернув, значить, в прогон, а тієї халяви й досі нема. Ну точно ж із кимось стояла й тринділа посеред дороги! Постояв хвилі зо дві — жене онно свої десять корів. Головне — сама піднялась той скот гнати і не може тепер до ладу з тією жменькою корів впоратись. Ну сказано — халява. Діма аж сплюнув презирливо… Корчить із себе батьківську помічницю, а зараз же зачне стогнати, як їй важко, та як вона пилюки набралась, та як впарилась на сонці. Тьху! Яка там вона помічниця — папка й мамка мазали з дитинства, до міського життя готували свою принцесу — ага, мені на шию, — сердито скривився Діма. Ну нічого, оссьо я на полі відіграюсь, ляжу спати, а вона хай гасає ту череду завертати хоч і до самого обіду.

В принципі, так воно і вийшло — проспав Діма ледь не до самого обіду тоді. Але й Ірі особливо бігати не довелось, скотина паслась сумирно.

Другий раз як гнали, то Діма джипа з водієм коло сільради не побачив уже, а догнавши до болота, й забув уже за нього благополучно. Перед вечором дурнота його наскільки попустила, що він навіть поїв із жінкою видобутими з рюкзака вареними яйцями та ковбасою з часником. Ну і погнали, значить, в без десяти вісім, як і годилось. І тут і трапилась ця неприємність…

Словом, як Діма догнав вже до своєї околиці села, то виявилось, що одної з тих дурнуватих телиць в череді нема. Довелось бігти до тестів по велик і мотатись оце тепер з Іришкою по болоту.

— Скоро тьотка Людка й сама з чоловіком набіжить, а він у неї знаєш який вредний? Зек! — почала причитати перелякана Ірина, коли стало сутеніти. — Лаятись будуть!

— Та хай лаються… — махнув рукою Діма.

Вони вже облазили обидва краї поля, що збоку від боліт, ходили й до річки, а Діма навіть лазив по зарослій лісопосадці на краю колгоспних нив, обв’язавши батіг навкруг шиї, як вішалку, аби той не згубився ненароком в бур’янах.

— Давай… — легенько штовхнув він Іру, зиркнувши на захмарений та закривавлений обрій. — Давай, іди лишень до ставка, а я тоді по крайніх городах пройдусь, поки ще світло. Ну давай, бігом, чого ти стала, я зараз там швидко пробіжусь, але ж і ти не волочись до ночі…

Він сердито глянув на дружину і та мовчки, похнюпившись, пошкандибала в бік ставка, повісивши батіг на плече. Ну яка тільки не самостійна, хай Бог милує! — подумав він. Точно буде лазити там до ночі або ще й сама заблудиться, гляди — її як за ручку не поведеш, то вона нічого зробити сама не може, неначе п’ять рочків!

Він ще зиркнув на неї і поплентався вздовж городів. І думав про себе, що він справдешня наволоч.

Так, звісно — він розумів, що ті муки совісті є, мабуть, не що інше, як наслідок алкогольної інтоксикації, проте не хотів за те навіть згадувати, і не заспокоював себе, а ще дужче вкинувся в самокартання. Подумав, що і напився вчора за те. А через що хіба? Він перед Ірою винуватий, і винуватий сильно. Хіба ж ні? А вона ж хороша, і він її любить, як і раніше, як в ті роки, коли зустрів її — юну студентку-селяночку на якійсь дискотеці в їхньому технікумі. Він любить її, а злиться він не на неї, а на себе. Бо чого ж злитись? Що вона несамостійна? На бога — ця її несамостійність так його окриляла в перші роки їхнього знайомства! Він відчував себе таким мужнім і таким сильним, піклуючись про неї! В інших дівчатках його і коробила якраз ота їхня надмірна діловитість, що межувала з меркантильністю і якимсь вульгарним міщанством. А Іра не така, вона в магазині продуктів не купить, якщо її за ручку не відведеш, а як і купить сама, то щось не те. Йому ж так подобалось проводжати її на вокзал кожні вихідні, і купувати білет, і садовити в автобус, і проганяти різноманітних безбілетників з її місця, якщо такі траплялись…

А потім він зняв квартиру на власні гроші, котрі надибав на заробітках в столиці, і вони стали жити разом. Господи — та вони ж і досі не наважувались на дитину лише з його ініціативи, якщо вже розібратись. Він просто боявся за неї. Як їй буде при цьому, вона ж така безпомічна, а він її так любить.

А тепер він її зрадив. Так, на п’яну голову, так — та шалава і мізинця її не варта, але все ж…

Що тепер робити? Вчора сп’яну Діма був подумав, що аби її, тії Ольки Пасічник, не найшли зовсім. Мовляв, тоді ніхто не дізнається. Страшнувато таке думати. Врешті — вона йому не винна, що він в гречку стрибнув з нею. Та і її шкода — дівча те, по суті й справді — вона лише школярка. Хай тупа, як пробка, хай і шльондра малолітня, але ж по суті ще дитина.