Газават: читать начало книги онлайн

— Ви її все не так розумієте! Насправді — книжка так собі, звичайно, слабенька. Але ви все одно не так… І ви мене не переконаєте! Ось згадайте, там військова колона заїжджає в мертве місто, так? А місто запущене, безлюдне, лиховісне, і осінь, і вампіри сидять по шпарах. А вони сидять в військових вантажівках і озирають похмурі вулиці, і командир відділення розказує, куди там по темному небезпечно заїжджати, і так далі. Але от тут уже… Тобто, коли вони сіли в вантажівку, то що він сказав сестрі, пам’ятаєте? Даремно я повернувся по неї. Розумієте? Отут уже все стало ясно і безповоротно! Вона його не любить, і ніколи не полюбить, та й навіщо врешті це йому, як він її тільки занапастить? І він врешті занапащає її, а не рятує, бо перетворює її на монстра, опосередковано, звичайно. Тобто він не рятує її, вона б все одно померла, і так — від його дій, від того, що він накоїв зі світом. А так вона б жила. Тепер же вона стала злом, і ця сцена з прольотом легіонів над передранішнім Києвом, там, де вони стоять на даху хмарочоса, тобто — це її примирення зі злом, от що це значить, от.

— Господи, ти заледве на ногах стоїш! Ніч провештатись… Та й я також.

— Що…? Ні! Все окей! Зараз… Зараз я дійду до зупинки і почалапаю домів, угу.

— Ні, ось перестань, нікуди я тебе не пущу в такому стані. Ходімо, поспиш у мене, а тоді…

— Але… не дуже зручно.

— Перестань! Ходімо.

В під’їзді вони вперше поцілувались.

А потім там, у квартирі, вже опісля того, як все відбулося, її переповнило щось… щось невимовне, щось… якесь справдешнє… щастя? Кохання? Вона такого ніколи не відчувала і розридалась у нього на руках.

А потім мимоволі, не знати як, все йому розказала.

Про вбиту нею дитину, яку вона тепер ніколи не зможе забути.

А він, замість того, щоб втішати її, або ще що, зашепотів, мов молитву:

— Я люблю тебе, я люблю тебе, я люблю…

І міцно-міцно її обіймав.

О Господи сущий, Ти судиш їх за їх злодіяннями і міряєш вічною мірою, і спопеляєш наші держави, і спустошуєш наші обителі, і вмертвляєш наших халіфів, і скривавлюєш наше дитинство. Ти Господь милостивець, що створив нас із сухої глини, Ти Господь невимовний, що спустошив райські сади пам’яті, Ти Господь ревнитель, що створив лихих джинів з диму і вогню до нас. О, Господи вічний, я плакав, як видів кров невинних омертвлених немовлят, і їхніх ненароджених, і лики їхніх жон, і їхні сльози, і сполохи бомбардувань, і їхні мертві міста в туманах, о Господи всевеликий і всемилосердний, Господи моїх праотців.

О Господи сущий, Ти даєш і забираєш життя, Ти змішуєш народи і створюєш покоління, аби вести наш рід в непевну далеч, Ти міряєш вічною мірою, Ти спустошуєш наше безславне минуле і будиш досвітні зорі в вишині світу, і стелиш піски, і несеш суховії пустель, і тягнеш дим по моїй забутій і збезчещеній вітчизні, о Господи всякого сходу та всякого заходу, Ти ж вивів синів Ізраїлю і вивів також мій народ, Ти звелів пророкам: «Виступіть з Моїми рабами опівночі, і не страшіться їх, і не страшіться військових колон і всіх їхніх воїнств, бо ж дими століття подушать їх», і їх подушили дими століття. Глядіть лишень, скільки вони полишили яблуневих садків, і тихих рік, і пшеничних посівів в липневих присмерках, і дитинства, в котрому вони зросли, і вони полишили те навіки, бо ж воістину лиш Аллах посилає пророків, і лиш Аллах спопеляє і скривавлює, і лиш Аллах піддає забуттю, і лиш Аллах всемилостивий і всемилосердний.

О Господи сущий, Ти в туманах осінніх доріг, і в далечі спустошеного поля, і в світанні неяснім, і в тиші сонних безликих міст, і в тополиних алеях, і в плесах замулених рік, і в ковилі хутірських околиць, і в відблисках минулих літ. Ти вічно пробуваєш і передрікаєш нашу долю, і наших дітей, і наших онуків, і даєш нам жон смиренних, аби ми ступили з ними на рушники, і хиткі оселі, аби ми сховалися в них од суховіїв віку і аби ми відчули в них недовге життя, що Ти нам дав, о Господи всевеликий, Господи моїх праотців, воістину — Ти Господь-месник, що милує праведників та не помилує решту.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Юля нікому і ніколи не розказувала про той останній день, що вона провела з батьком, перед самим його арештом, котрий і розлучив їх назавжди. Іноді їй самій здавалось, що того дня не було — вона сама його собі вигадала або ж він їй наснився. Це було, здається, також восени, може, через рік після їхньої поїздки в гори.

Вона саме йшла з школи по курній малолюдній дорозі свого рідного смт в гущі степового Криму, йшла сама. Осінь ще тільки починалась, і було ще спекотно, навіть душно, а вітер ніс суховії.

Вона повернула в провулок і навіть не помітила, звідки взявся тато, він лагідно поклав їй на плече свою важку долоню — вона спочатку злякалась, а потім дуже зраділа.

— Папа, папа!..

Він сказав їй, що зараз вони поїдуть навідати одного дядька, татового знайомого, але про цю поїздку, мовляв, ніхто не має знати, ні мама, ніхто. Вона радо погодилась, і тато взяв її за руку, повів вуличкою до припаркованої поруч потертої іномарки.

За кермом машини сидів якийсь незнайомий хлопчина з недобрим поглядом, він криво всміхнувся до Юлі й хотів було жартома смикнути її за косичку, але тато відвів його руку, сухо мовивши:

— Не пугай ребенка. Поехали.

Юлі дуже сподобалось, що тато її таким чином захистив і поставив того неприємного хлопа на місце. За тим машина рушила, і вони, покружлявши тісними провулками, виїхали до околиць селища, за тим повернули на асфальтовану дорогу з населеного пункту. Вони їхали деякий час цією дорогою, і стріч їм їхали машини, і обганяли їх, а вздовж дороги тяглися спустошені пшеничні поля та електричні стовпи. Вікно з боку водія було опущене, і в салон залітав суховій, а тато весь час мовчав.

Вони звернули на грунтову дорогу і скоро виїхали в справдешній пустельний степ до самого виднокраю, по якому під подихами суховію хилилась дозем ковила, татарник та інші висохлі степові трави.

Їхня машина геть несподівано для Юлі заїхала в якась невеличке миршаве село серед степу — там була всього одна вуличка і на ній декілька досить злиденних хаток. Коло однієї з хат вони спинились, і тато вивів Юлю за ручку з машини, вона ступила сандалією в суху пилюку дороги, і та закурилась під поривом вітру. Тато вів Юлю за руку, і вони минули невисокий паркан, зійшли на ганок — недобрий хлопчина залишився в машині.

З будинку вийшов наче трохи старший за тата чоловік, він пильно подивився на Юлю, а потім пішов назад до будинку, запросивши і їх. Тато натомість опустився на одне коліно перед Юлею та поклав обидві свої важкі долоні їй на плече.

— Ти должна мне помочь, доченька, — сказав він.

— Конечно, пап, — з готовністю відгукнулась вона.