Колиска для кішки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти зняв з кухонної полиці три скляні банки з кришками, — сказала Анджела. — Три маленьких термоси ми придбали вже наступного дня.

— Авжеж, — згодився Френк. — А потім ти взяла щипчики для льоду й покришила лід-дев’ять у тій мисці.

— Так, — сказала Анджела. — Це я зробила. А потім хтось приніс пінцет із ванної кімнати.

Ньют підняв ручку:

— Це я.

Анджела і Ньют самі здивувались, пригадавши тодішню винахідливість Ньюта.

— Я брав пінцетом шматочки льоду й розкладав по банках, — розповів Ньют. Йому не спало на думку приховати своє задоволення цим фактом.

— А що ви, люди, зробили з собакою? — похмуро спитав я.

— Засунули до пічки, — відповів Френк. — Більше нічого не можна було вигадати.

«Історія! — пише Боконон. — Читайте її і плачте!»

114 Як я відчув, що в моє серце куля залетіла

Тоді я знов піднявся гвинтовими сходами моєї башти, знов вийшов на огороджений зубчастою стіною верхній майданчик мого замку, знов побачив моїх гостей, моїх слуг, мою прірву та моє тепле море.

Гоніккери прийшли зі мною. Ми замкнули двері «Папиної» спальні, а челяді розповіли, нібито «Папа» почувається набагато краще.

Тепер солдати готували поховальне багаття біля гака. Вони не знали, для чого це роблять. Того дня було багато, дуже багато секретів. Діла, діла, діла…

Я вважав, що церемонію можна починати, і звелів Френкові запросити посла Горліка Мінтона виголосити промову.

Посол Мінтон підійшов до парапету з боку моря. Меморіальний вінок він іще не вийняв з футляра. Його промова на честь Ста мучеників за демократію була дивовижна. Він прославив загиблих, їхню країну та життя, що скінчилось для них, промовляючи слова «сто мучеників за демократію» на діалекті острова легко й витончено.

Решту промови він казав американсько-англійською. Він тримав у руках аркушик з текстом, напевне, тривіальним і велемовним. Але, побачивши, що звертатиметься до не дуже численної публіки, до того ж здебільшого співвітчизників-американців, він забув про офіційний текст.

Легкий вітерець з моря ворушив його поріділе волосся.

— Я зараз зроблю щось дуже незвичне для послів, — заявив він. — Я скажу те, що відчуваю насправді.

Може, Мінтон занадто надихався ацетоновими випарами, а може, звідкись відчув, що має незабаром статися зі всіма присутніми, крім мене. Так чи інакше, це була суто боконістська промова.

— Ми зібралися сьогодні, друзі, — сказав він, — щоб вшанувати си-то мучо-нико-ов са замоо-крац-ую, загиблих дітей, усіх загиблих, усіх померлих на війні. Зазвичай у такі дні цих дітей називають чоловіками. Я не можу їх так називати з дуже простої причини: та ж сама війна, що згубила си-то мучо-нико-ов са замоо-крац-ую, забрала також життя мого сина. Серце велить мені оплакувати не чоловіка, а дитину. Я не стверджую, що діти на війні не вмирають як личить чоловікам, коли їм доводиться вмирати. До їх вічної честі та нашого вічного сорому, вони дійсно вмирають як чоловіки, щоб ми потім могли мужньо святкувати патріотичні дати. І все ж таки вони залишаються вбитими дітьми. Тому я пропоную вам, якщо ми бажаємо віддати нашу щиру повагу сотні загиблих дітей Сан-Лоренцо, давайте висловимо в цей день презирство до того, що вбило їх, — до дурості та злості всього людства. Можливо, згадуючи про війни, ми мали б скинути одяг, пофарбувати себе в синій колір, стати рачки та хрюкати, мов свині. Це точно було б доречніше, ніж благородні промови, майоріння прапорів і залпи добре начищених гармат. Не хочу здаватись невдячним за прекрасне військове шоу, яке ми невдовзі побачимо, це буде насправді хвилююче видовище…

Він подивився кожному з нас у вічі та додав ледь чутно, ніби про себе:

— Отже, хай живуть хвилюючі видовища!

Нам усім довелося напружити слух, щоб почути наступні слова Мінтона.

— Але, якщо ми дійсно вшановуємо сьогодні пам’ять ста дітей, убитих на війні, — сказав він, — чи можна сьогодні влаштовувати подібні видовища? Я відповім «так» за однієї умови: якщо ми всі, учасники святкувань, будемо невпинно та свідомо працювати, щоб зменшити дурість і злість у нас самих та в усьому людстві.

Він відімкнув застібки футляра.

— Бачите, що я привіз? — спитав він.

Мінтон відкрив футляр і показав на червоній підкладці золочений вінок. Він був сплетений з дроту та штучного лаврового віття й покритий автомобільним лаком.

Вінок був обвитий шовковою стрічкою кремового кольору з надрукованим написом «PRO PATRIA».

Мінтон тепер читав нам вірш Едгара Лі Мастерса з його «Антології Спун Рівер», вірш, що був незрозумілим не лише сан-лоренційцям, а й більшості присутніх, зокрема Г. Лов Кросбі з його Гейзел, а також, із тих же причин, Анджелі та Френку.