Мати. Так.
Наташа. А якого кольору?
Мати. Червоного.
Наташа. А ложки туди прив’язали?
Мати. Так. Дві срібні ложки зв’язали їх хрест – навхрест.
Наташа. Вірно. Мені так дівчата казали.
Мати. Та ми теж звичаї знаємо. А ось і баба Даша йде.
Наташа. Я так боюсь її.
Мати. Чого тобі боятись її, вона ж не з рогалем.
Наташа. Всеодно боюсь.
(Заходить баба Даша).
Баба Даша. Добрий день цій хаті. (Хреститься).
Мати. І вам добрий день.
Наташа. Добрий день.
Баба Даша. Ой, яка ж у нас наречена гарна, а ще зовсім недавно голопупа по вулиці бігала.
Мати. Та це було так давно.
Баба Даша. А мені, здається, що тільки вчора.
Мати. То чужі діти так непомітно ростуть, а з своїми треба потягатися, поки їм ради даси.
Баба Даша. Та я ж бачу, що випестили так свою доньку, що любо – дорого подивитись. А пам’ятаєш ти моя красуня, як ти в моєму садку груші крала.
Наташа. Не крала я ваші груші.
Баба Даша. То Настя твоя подружка крала, а ти на шухері стояла та й не вгляділа, як я підкралась та кропивою тебе по ногах. Ти як закричала та тікати… Було ж таке?
Наташа. Не крала я ваші груші.
Мати. Та діти ж були. Що ти з ними зробиш? Захотілось їм грушок от і полізли, вони ж ще нічого не розуміли. Це вже потім я їй розтолковувала, а батько ще й поясом добавив.
Баба Даша. Та я ж що… Хіба мені жалко тих груш. Підійдіть, попросіть у мене, то я ніколи не відмовлю, але, коли самі лізуть, то я не люблю цього – це гріх.
Мати. Після того Наташа ніколи по чужих садках чи то городах не лазила.
Баба Даша. Та я знаю. Ваша Наташа золота дитина, то все Настя, на неї багато людей жалілось.
Мати. Так мені теж доводилось чути.
Баба Даша. І тут нічого дивного, бо батьки ж в неї такі безсоромні, а яблуко від яблуні недалеко падає.
Мати. Звісно, що так.
Баба Даша. Наречена є, а жених же де?