Титан: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Едісон порадив Ковпервудові заручитися підтримкою найвпливовіших посадовців у приміських муніципалітетах.

— Щодо чесності — всі вони там один одного варті, — сказав він. — Але є два-три запеклих шахраї, на котрих можна розраховувати більше, ніж на інших. Вони і роблять погоду. Адвоката вже запросили?

— Ні. Я ще не знайшов відповідну людину.

— Це, як ви самі розумієте, дуже важливо. Є тут один старий, генерал Ван-Сайкл. Він добре набив руку на таких справах. На нього, мабуть, можна покластися.

Поява на сцені генерала Джадсона Ван-Сайкла кинула тінь на все підприємство. Старий вояка, — тепер йому було за п’ятдесят, — Ван-Сайкл у Громадянську війну командував дивізією. Як правник він набув слави тим, що фабрикував фіктивні документи на право володіння на землю в Південному Іллінойсі, а потім, щоб узаконити шахрайство, подавав до суду, в якому засідали його друзі та спільники, і вигравав справу. Тепер він був більш-менш успішним адвокатом, котрий стягував із своїх клієнтів достатньо вагомий гонорар, але до процвітання генералу все ж було далеко, бо до нього зверталися тільки у сумнівних справах. Своїми звичками він нагадував барана-провокатора на скотобійні, який вів перелякане стадо своїх побратимів, що вперто впиралися, під ніж, і доволі тямущого, щоб завжди вчасно відстати й урятувати власну шкуру. Старий крутій і пройдисвіт, на чиїй совісті лежало багато підроблених заповітів, порушених зобов’язань, двозначних контрактів та угод, котрий підкупив на своєму віку стільки суддів, присяжних, членів муніципалітету та законодавчих зборів, що й не злічити. Він постійно вигадував щоразу нові юридичні виверти та каверзи. Вважалося, що у генерала є міцні зв’язки серед політиків, суддів, адвокатів, котрим він надавав добрі послуги в минулому. Брався він за будь-яку справу — головним чином тому, що це було якесь заняття, що позбавляє його від нудьги. Взимку, якщо хтось із клієнтів наполягав на зустрічі з ним, генерал натягував на себе стару пошарпану шинель сірого сукна, знімав із вішалки засмальцований, що втратив будь-яку форму, фетровий капелюх і, низько насунувши його на тьмяні сірі очі, пускався в дорогу. Влітку його костюм завжди мав такий вигляд, ніби він тижнями спав у ньому не роздягаючись. До того ж генерал майже безперестану курив. Ван-Сайкл обличчям трохи нагадував генерала Ґранта: така ж скуйовджена сива борідка та вуса, таке ж розхристане сиве волосся, що звисає пасмами на чоло. Бідолашний вояка! Він не був ні дуже щасливий, ні дуже нещаний. Фома Невірний, він байдуже ставився до долі людства, не покладав на нього жодних надій і ні до кого не був прив’язаний.

— Ви й не уявляєте, що таке муніципальні ради в передмістях, пане Ковпервуд, — багатозначно зауважив Ван-Сайкл, коли з попередніми перемовинами було покінчено. — Міський муніципалітет — поганий, а ці і того гірші. Без грошей до таких дрібних шахраїв і ходити нічого. Не суджу людей строго, але ця братія... — і він скрушно похитав головою.

— Розумію, — відгукнувся Ковпервуд. — Вони не вміють бути вдячними за надану їм послугу.

— Так, на них покластися не можна, — продовжував генерал. — Здається, про все домовилися, все вирішили, а у них на гадці одне: як би подорожче тебе продати. Їм нічого не варто переметнутися на бік тієї ж «Північної компанії» і відкрити їм усі ваші карти. Тоді знову плати, а конкурент ще накине, і пішло-поїхало... — тут генерал зобразив на своїй фізії крайній смуток. — Втім, і серед цих панів є один-два таких, із котрими можна домовитися, — додав він. — Певна річ, якщо їх зацікавити. Маю на увазі пана Дьюнівея і пана Герехта.

— Бачите, генерале, мені зовсім не важливо, як це буде зроблено, — приємно посміхаючись, зауважив Ковпервуд. — Головне — щоб усе було зроблено хутко і без зайвого галасу. У мене немає ні часу, ні бажання вникати в усі подробиці. Скажіть, чи можна отримати концесії, не привертаючи до себе особливої уваги, і у що це обійдеться?

— Треба розкинути мізками, бо так одразу сказати важко, — задумливо відповів генерал. — Може обійтися і в чотири тисячі, може і в усі сорок чотири, а то й більше. Бог його знає. Треба гарненько роздивитися, дещо розвідати, — старому хотілося випитати у Ковпервуда, скільки той має намір витратити на цю справу.

— Гаразд, не будемо наразі цього торкатися. Я не жадібний. Я запросив сюди Сіппенза, голову «Газово-паливної компанії Лейк-В’ю», він скоро має прийти. Вам із ним разом доведеться працювати.

За кілька хвилин з’явився Сіппенз. Отримавши розпорядження всіляко підтримувати один одного і в ділових перемовинах у жодному разі не згадувати імені Ковпервуда, вони разом покинули кабінет свого нового боса. Дивна це була пара: досвідчений старий флегматик-генерал, до всього байдужий, опустився і ні в що не вірить, і чепурний, бадьорий Сіппенз, котрий мріяв помститися своєму давньому ворогові — могутній «Південній газовій компанії» — і використати як знаряддя помсти скромну на перший погляд компанію, що створювалася на північній околиці міста. Хвилин через десять вони вже були заодно: генерал посвятив Сіппенза в те, який скнара та нечупара у своїй громадській діяльності радник Дьюнівей і, навпаки, який обов’язковий є Джейкоб Герехт, звісно, аж ніяк не задарма. Але що вдієш — таке життя!

Узявши собі за правило не ставити все на одну карту, Ковпервуд вирішив запросити для «Газової компанії Гайд-парку» ще одного юриста, а як її голову залучити ще одну підставну особу. Це зовсім не означало, що він має намір відмовитися від послуг де Сото Сіппенза, котрого передбачалося залишити технічним консультантом всіх трьох або навіть і чотирьох компаній. Френк якраз підшукував потрібних людей, коли такий собі Кент Берроуз Мак-Кібен, молодий правник, єдиний син колишнього члена верховного суду штату Іллінойс Маршалла Скеммона Мак-Кібена, привернув до себе його увагу.

Мак-Кібену виповнилося тридцять три роки. Він був високий на зріст, атлетичної тілобудови і загалом дуже статечний. Він напрочуд вправно вів свої справи, але при цьому був людиною цілком світською і часом тримався навіть дещо гордовито. У нього була власна контора в одному з кращих будинків на Дірборн-стрит, куди він, замкнутий і холодний, більше схожий на багатого денді, ніж на підприємця, приходив щоранку о дев’ятій годині, якщо тільки якась важлива справа не вимагала його присутності в діловій частині міста ще раніше. Сталося так, що компанія з продажу нерухомості, в якій Ковпервуд придбав земельні ділянки на Тридцять сьомій вулиці і на Мічиґан-авеню, доручила Мак-Кібену скласти угоду про купівлю-продаж. Приготовувавши документи, він вирушив у контору Френка дізнатися, чи не забажає той внести у них якісь доповнення. Секретарка запровадила Мак-Кібена в кабінет. Ковпервуд окинув гостя гострим допитливим поглядом, і адвокат одразу йому сподобався: він був у міру стриманий і в міру вишуканий. Френкові сподобалося, як він одягнений, сподобався його скептично-непроникний вигляд і світська невимушеність. Мак-Кібен, своєю чергою, відзначив костюм Ковпервуда, дорогу обстановку кабінету та зрозумів, що має справу з фінансистом великого польоту. На Ковпервудові був світло-коричневий із іскрою костюм і витримана в таких же тонах краватка. В манжети замість запонок були протягнуті дві маленькі камеї. Покритий склом письмовий стіл виглядав суворо та переконливо. Панелі та меблі були з полірованого вишневого дерева, на стінах у строгих рамах висіли гарні гравюри, що зображували сцени з історії Америки. На чільному місці стояла друкарська машинка — тоді вони ще були новинкою, а біржовий телеграф, також новинка, невгамовно відстукував останні біржові курси. Секретаркою у Ковпервуда слугувала молоденька полька, Антуанетта Новак, симпатична брюнетка, стримана і, мабуть, дуже метка.

— До речі, які справи ви зазвичай ведете, пане Мак-Кібен? — ніби між іншим, запитав Ковпервуд. І, вислухавши відповідь, недбало зауважив: — Зазирніть до мене наступного тижня. Може, у мене знайдеться щось, що вам сподобається.

Пропозиція, зроблена таким недбалим тоном, ймовірно, зачепила б самолюбство Мак-Кібена, якби вона виходила від іншої людини, але тут він був навіть задоволений. Цей махляр так вразив уяву молодого юриста, що його зрадила звичайна безпристрасність. Коли він наступного разу прийшов до Ковпервуда і той розповів йому, якого штибу послуг він чекає від нього, Мак-Кібен миттєво клюнув на приманку.

— Доручіть це мені, пане Ковпервуд, — бадьоро сказав він, — я хоч ніколи і не займався подібними справами, але впевнений, що впораюся. Я живу в Гайд-парку і знаю майже всіх членів муніципальної ради. Гадаю, що мені вдасться на них вплинути.

Ковпервуд у відповідь схвально посміхнувся.

Так була заснована друга компанія, на чолі якої Мак-Кібен поставив своїх людей. До неї, без відома старого генерала Ван-Сайкла, залучили де Сото Сіппенза як технічного консультанта. Потім було написано клопотання про надання концесії, і Кент Берроуз Мак-Кібен поволі повів тонку підготовчу роботу на Південній стороні, поступово завойовуючи довіру одного члена муніципалітету за іншим.

Пізніше з’явився й третій адвокат — Бертон Стімсон, наймолодший і, можливо, найспритніший з усіх трьох. Це був блідий темноволосий юнак із запальним поглядом, справжнісінький тобі шекспірівський Ромео. Він іноді виконував певні дрібні доручення Лафліна. Френк запропонував йому працювати на Західній стороні, де загальне керівництво було покладено на старого Лафліна, а технічними питаннями відав також де Сото Сіппенз. Стімсон, однак, був аж ніяк не мрійливим Ромео, а вельми енергійним і заповзятливим молодиком із дуже незаможної сім’ї, котрий пристрасно прагнув вибитися в люди. Йому була властива та гнучкість розуму, що могла відлякати кого завгодно, та тільки не Ковпервуда, бо останньому були потрібні розумні слуги. Він давав їм роботу, вишукано та чемно поводився з ними і щедро винагороджував, але у відповідь вимагав рабської відданості. І Стімсон, правда, зберігаючи незалежний і самовпевнений вигляд, всіляко запобігав перед Ковпервудом. Так уже складаються людські стосунки.

І ось на північній, південній і західній околицях Чикаґо почалося якесь дивне пожвавлення, зустрічі, таємні перемовини. У Лейк-В’ю старий генерал Ван-Сайкл і де Сото Сіппенз радилися зі спритним членом муніципалітету, аптекарем Дьюнівеєм і районним босом — гуртовим гендлярем м’яса Джейкобом Герехтом, — люб’язними, але доволі вимогливими джентльменами. Ці панове приймали відвідувачів у задніх кімнатах своїх крамниць, де розмовляли з ними відверто, оцінюючи мало не за прейскурантом власні послуги і послуги своїх поплічників.

У Гайд-парку Кент Берроуз Мак-Кібен, напомаджений і вишукано одягнений, майже лорд Честерфілд серед адвокатів, а також Дж. Дж. Бергдол, довговолосий, неохайний наймит «із благородних», підставний голова «Газово-паливної компанії Гайд-парку», засідали разом із членом муніципалітету Альфредом Девісом, фабрикантом плетених виробів, і Патриком Джілґеном, шинкарем, заздалегідь розподіляючи акції, зиски, привілеї й інші блага. У селищах Дуґлас і Вест-парк на Західній стороні, біля самої межі міста, довготелесий дивакуватий Лафлін і Бертон Стімсон укладали такі ж угоди.

Супротивник (три роз’єднані міські газові компанії) був захоплений зненацька. Коли до них дійшли чутки, що в приміські муніципалітети надійшли клопотання про надання концесій, компанії негайно запідозрили одна одну в загарбницьких намірах, зраді та грабунку. Вони спорядили в найближчі муніципалітети своїх чіпких правників, але директори компаній усе ще не здогадувалися, хто стоїть за маленькими приміськими компаніями і чим це їм загрожує. Однак, перш ніж вони встигли заявити протест і надумали сунути кому треба пристойний хабар, аби зберегти за собою прилеглі до їхніх територій передмістя, перш ніж встигли почати юридичну боротьбу, пропозиції про роздавання концесій уже були внесені на розгляд муніципалітетів. І після першого ж читання й одного відкритого, як того вимагає закон, обговорення, прийняті майже одноголосно. Деякі дрібні приміські часописи, яких обділили при поділі нагород, спробували було зчинити гармидер. Але впливові чиказькі газети поставилися до звістки прохолодно, позаяк мова йшла про далекі передмістя. Вони відзначили лише, що передмістя, мабуть, успішно йдуть слідами міського муніципалітету, який загруз у корупції.

Прочитавши в ранкових газетах, що муніципалітети затвердили концесії, Ковпервуд усміхнувся. А найближчими днями він уже із задоволенням вислуховував повідомлення Лафліна, Сіппенза, Мак-Кібена і Ван-Сайкла про те, що старі компанії підсилають до них своїх агентів, пропонуючи купити у них контрольні пакети акцій або дати їм відступного за концесії. Разом із Сіппензом він розглядав проекти майбутніх газових заводів. Треба було приступати до випуску та розміщення облігацій, до продажу акцій на біржі, укладання угод на всілякі поставки, будівництва резервуарів, газгольдерів, прокладання труб. Не менш важливо було заспокоїти розбурхану громадську думку. В усіх цих справах де Сото Сіппенз виявився незамінним. Користуючись порадами Ван-Сайкла, Мак-Кібена та Стімсона, котрі діяли кожен у своєму районі, він коротко доповідав Ковпервудові про свої плани й, отримавши у відповідь схвальний кивок, купував ділянки, рив котловани і будував. Френк був настільки ним задоволений, що вирішив залишити його при собі і на майбутнє. Де Сото, своєю чергою, був задоволений тим, що йому випала нагода звести старі порахунки і почати оборудки великими справами, і тому був від душі вдячний Ковпервудові.

— Із цими шахраями матимемо ще чимало метушні, — не без зловтіхи заявив він якось своєму босу. — Ось побачите, вони почнуть нам дошкуляти всілякими кляузами. Хто їх знає, вони можуть і об’єднатися. Того й дивись, завод у нас підірвуть, як свого часу підірвали у мене газгольдер.

— Нехай підривають, підривати і ми вміємо і судитися також. Я — не проти. Ми їх так прикрутимо, що вони у нас вовком завиють, — в очах Ковпервуда заграли веселі вогники.

9. У гонитві за успіхом

Тим часом і Ейлін у новій для себе ролі господині будинку також де в чому досягла успіху. Бо хоча й усім було ясно, що Ковпервуда в світі не відразу приймуть, але статки цих людей не дозволяли нехтувати знайомством із ними. Прихильність Френка до дружини змушувала багатьох поблажливо ставитися до Ейлін. Її вважали простакуватою та не досить вихованою, але погоджувалися, що з таким чоловіком і наставником, як Ковпервуд, можна всього досягти. Такою була, наприклад, думка пані Еді­сон і пані Рембо. Мак-Кібен і Лорд міркували приблизно так само. Якщо Френк кохає Ейлін, а це, мабуть, так і є, то він, природно, зуміє «просунути» її в світ. Ковпервуд справді по-своєму любив дружину. Він не міг забути, що вона зовсім ще дівчинкою знайшла в собі сили знехтувати умовностями й усім для нього пожертвувала, хоча знала, що він — одружений, що у нього є діти, знала, який це буде удар для її рідних. Як палко, як віддано вона його покохала! Вона не манірилася, не хитрувала і не вагалася. Він із самого початку був «її Френком», та й тепер вона любила його не менше, ніж у ті давні незабутні дні їхньої першої близькості. Ковпервуд завжди це відчував. Ейлін могла з ним сваритися, вередувати, гніватися, сперечатися, підозрювати, докоряти його в тому, що він загля­дається на інших вродливиць, але якесь швидкоплинне захоплення не стривожило б її. Так, у всілякому разі, вона переконувала. Правда, у неї не було підстав сумніватися в ньому. Жінка готова пробачити йому все, абсолютно все, запевняла вона, і сама в це щиро вірила, якщо тільки він буде, як і раніше, кохати її.

— Ах ти, халамиднику, — казала вона жартівливо. — Я тебе наскрізь бачу. Гадаєш, я не помічаю, як ти заглядався на жінок? Ця стенографісточка у тебе в конторі — дуже непогана. Мабуть, ти вже до неї залицяєшся.

— Чи я дурний, Ейлін? — відмахувався Ковпервуд. — Ну, навіщо говорити вульгарності? Ти чудово знаєш, що я ніколи не пов’яжу своє життя з якоюсь стенографісткою. Контора — невідповідне місце для флірту.