Титан: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

11. Плоди сміливих починань

Наступного дня за ранковою кавою в Сімсів і в багатьох інших чиказьких оселях тільки і було розмов, що про новосілля у Ковпервудів і про те, будуть вони прийняті в товаристві чи ні.

— Як хочеш, але пані Ковпервуд зовсім не вміє себе тримати, — зауважила пані Сімс своєму чоловікові. — І взагалі вони влаштували не новосілля, а якийсь балаган. Треба ж додуматися: в одному кінці галереї повісити її портрет, а в іншому — цього Жерома! А сьогоднішня замітка в «Прес»! Немов вони і справді якесь цабе.

Пані Сімс підозрювала тепер, і небезпідставно, що дала себе одурити своїм приятелям Тейлору Лорду та Кенту Мак-Кібену, котрі познайомили її з Ковпервудами, і це дратувало.

— А що ти скажеш про гостей? — спитав пан Сімс, намазуючи маслом булочку.

— Всі ці люди — без респекту. Крім нас, по суті, і на­звати нікого. Дуже шкодую тепер, що ми поїхали. Хто такі ці Ізраельси та Гоксеми? А та нестерпна жінка (вона мала на увазі пані Гоксем)! Замучила мене своєю пришелепкуватою балаканиною.

— Я вчора розмовляв з видавцем «Прес» Гейґеніном, — зауважив пан Сімс. — Він стверджує, що Ковпервуд приїхав сюди після того, як збанкрутував у Філадельфії, і що проти нього там буцімто висували кілька позовів. Ти щось про це чула?

— Ні. Але пані Ковпервуд каже, що була там знайома з Дрейками та Вокерами. Я все збиралася спитати у Неллі. Мені завжди здавалося дивним, що вони виїхали з Філадельфії, коли справи у нього йшли там добре. Щось тут не те.

Сімса дратувало, що Френк уже встиг завоювати вагоме становище в фінансових колах Чикаґо, і він заздрив йому. До того ж Ковпервуд, без сумніву, був вельми не дурний і дуже енергійний, а це зазвичай викликає в людях заздрощі, якщо тільки вони не розраховують на твою доброчинність або самі не досягли успіху в якійсь іншій галузі. Тепер Сімсам захотілося з’ясувати, хто такий Ковпервуд, і дізнатися всю його таємницю.

Але не встигло ще чиказьке товариство виголосити свій вирок Ковпервудам, як відбулися події, якоюсь мірою навіть важливіші для їхнього майбутнього в Чикаґо, хоча Ейлін і не усвідомлювала цього. Стосунки між новими та старими газовими компаніями все більше загострювалися. Стурбовані акціонери старих компаній стали дошукуватися, хто ж це стоїть за цими новими компаніями, що так нахабно зазіхають на їхні права та привілеї. Такому собі Парсонсу, адвокатові «Північно-чиказької газової», було доручено протидіяти махінаціям де Сото Сіппенза та старого генерала Ван-Сайкла. Дізнавшись, що муніципальна рада Лейк-В’ю ухвалила дозволити концесію і що апеляційний суд має намір цю постанову затвердити, Парсонс напав на вдалу думку: він запропонував висунути проти нової компанії звинувачення в таємній змові та поголовному підкупі членів муніципалітету. Вдалося розкопати чимало доказів, що підтверджували, що Дьюнівей, Джейкоб Герехт та інші члени муніципалітету Лейк-В’ю отримали хабарі, і, порушивши справу, можна було відтягнути остаточне вирішення питання про видачу концесії з тим, аби виграти час і дати можливість старій компанії ще щось вигадати та зробити. Уважно стежачи за кожним кроком Сіппенза і генерала Ван-Сайкла, Парсонс встановив, що один і другий — усього лиш підставні особи, а справжній натхненник усієї цієї афери — Ковпервуд або ще якісь підприємці, котрих він, своєю чергою, представляє. Парсонс якось зайшов навіть у контору до Ковпервуда в сподіванні погомоніти з ним і щось у нього вивідати, але хитрість не вдалася. Тоді він почав ще старанніше вивідувати про минуле Френка та його ділові зв’язки. Завершилися всі ці розшуки і розслідування тим, що в окружному суді наприкінці листопада було порушено справу за звинуваченням Френка Алджернона Ковпервуда, Генрі де Сото Сіппенза, Джадсона Ван-Сайкла й інших у таємній змові. Майже одночасно «Західна» та «Південна» компанії зі свого боку також звернулися до суду. І ті, й інші вказували, що за новими підприємствами стоїть Ковпервуд, котрий має намір примусити старі компанії відкупитися від нього. Газети не забарилися опублікувати історію, що сталася з Френком у Філадельфії, правда, не в усіх подробицях, а лише те, що він сам незадовго до того вважав за потрібне їм повідомити.

«Таємна змова» і «підкуп» — слова неблагозвучні, проте звинувачення, сфабриковані адвокатом конкурента, ще зовсім нічого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навіть газети згадували про все це лише побіжно та дуже обережно, збурили загальний інтерес і привернули увагу до Ковпервуда та його дружини.

Френка попросили дати інтерв’ю, і він заявив, що не є пайовиком нових компаній, а всього лише їхнім фінансовим агентом, і що висунуті проти нього звинувачення — чистісінької води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога більше заплутати справи. Він навіть погрожував подати в суд за наклеп. Судові позови ні до чого не призвели (Ковпервуд умів ховати кінці у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явлені, і Френк став відомим, як спритний, верткий махляр із доволі сумнівним минулим.

— Про Ковпервуда починають писати в газетах, — сказав якось Енсон Меррил дружині за сніданком. На столі перед ним лежав номер «Таймс», і він зиркнув на заголовок, розміщений за тодішньою модою пірамідою, що проголошував: «Чиказькі громадяни звинувачуються в таємній змові. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрі де Сото Сіппенза й інших». Далі йшли подробиці. — А я думав, що він — звичайний маклер.

— Я знаю про них лише те, що мені розповідала Белла Сімс, — підтримала розмову дружина. — А що про нього пишуть?

Енсон Меррил простягнув їй часопис.

— Мені завжди здавалося, що вони — вискочки, — проголосила пані Меррил. — Ніколи її не бачила, але кажуть, що вона — зовсім нестерпна.

— Цей філадельфієць непогано починає, — посміхнувся Меррил. — Я бачив його в клубі. Він справляє враження людини дуже розумної. Йому пальця в рот не клади.

Точно так само і пан Норман Шрайхарт, котрий неод­норазово помічав Ковпервуда в залах клубів «Келюмет» та «Юніон-ліґ», але дотепер ніскілечки ним не цікавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, і надзвичайно енергійний, він був прямою протилежністю зніженому Меррилові. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрівши якось у клубі Едісона, підсів до нього на велику шкіряну канапу.

— Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стільки пишуть у газетах? — запитав він банкіра. — Ви ж усіх знаєте, Едісоне, і, пригадую, навіть якось знайомили мене з ним.

— Авжеж, як же, — весело відповідав Едісон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був загалом задоволений формою, якої набула його справа.

Пристрасті розгорілися, а це свідчило про те, що Ковпервуд діє доволі спритно, і головне — що він зумів відвернути підозру від махлярів, котрі стояли за його спиною.

— Він — уродженець Філадельфії. Кілька років тому перебрався сюди і відкрив хліботоргову та комісійну контору. Тепер він — банкір. Розумний чоловік, як мені здається. І достатньо багатий.

— Газети пишуть, що тисяча вісімсот сімдесят першого року він збанкрутував у Філадельфії, заборгувавши мільйон доларів. Це правда?

— Наскільки я знаю, це так.

— І він справді сидів у в’язниці?

— Так, наче сидів. Але, наскільки я розумію, жодних злочинів він не вчиняв, а просто чогось не поділив із місцевими фінансистами та політиками.

— І йому всього лиш сорок років?

— Щось близько цього. А чому це вас цікавить?

— Та так. Достатньо сміливий у нього план — обдерти старі газові компанії. Гадаєте, йому це вдасться?

— Ну, цього я не знаю. Адже мені відомо тільки те, що я прочитав у газетах, — обережно відповів Едісон. Йому взагалі не хотілося продовжувати цю розмову. Ковпервуд через підставних осіб намагався якраз ціною певних поступок дійти згоди й об’єднати всі компанії. Але справа поки не дуже клеїлася.