Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Аделія хизувалася у своїх різдвяних листівках, але, як на мене, було в тому ще дещо. Саме до Авалону король Артур рушив помирати. Обрана Аделією назва, певно, свідчить і про те, яким безнадійним було її життя у вигнанні. Так, жінка самою силою волі могла викликати до життя певну претензійну подобу щасливого острова, але вона ніколи не стала б справжньою. Аделія хотіла влаштувати свій салон, щоб до неї приходили творчі люди, поети, композитори, мислителі-науковці — хотіла мати те, що бачила, відвідуючи своїх далеких англійських родичів, поки в її родини ще були гроші. Золоте життя серед підстрижених газонів.

Але таких людей годі було шукати в Порт-Тікондерозі, а подорожувати Бенджамін відмовлявся. Казав, що мусить бути недалеко від своїх фабрик. Найімовірніше, він не хотів, щоб його затягали в натовп, який глузував би з нього через його ґудзики, де на столах лежали б не відомі йому столові прибори й де Аделія відчувала б через нього сором.

Без чоловіка вона відмовлялася їздити і до Європи, і деінде. Можливість не повернутися могла видатися їй надто спокусливою. Дрейфувати, поступово розкидаючись грошима, здуваючись пробитим дирижаблем, легкою здобиччю хамів і вправних пройдисвітів, тонути в тому, про що не згадують. З таким декольте вона мусила бути вразлива.

Крім усього іншого, Аделія любила скульптуру. З боків оранжереї стояли два кам’яні сфінкси, на яких любили залізати ми з Лорою; грайливий фавн із гострими вухами й величезним виноградним листком на інтимному місці, наче фірмовою ознакою, визирав із-за кам’яної лави, а біля ставка сиділа німфа, скромна дівчина з маленькими юними грудьми й мармуровою косою, перекинутою через одне плече, нерішуче опустивши одну ногу у воду. Ми любили їсти яблука, посідавши біля неї й дивлячись, як золоті рибки подзьобують її за пальці ноги.

(Казали, що ці скульптури — «оригінали», та чого саме? І як вони опинилися в Аделії? Підозрюю, тут прозирав ланцюжок шахрайства: якийсь підозрілий європеєць скуповував їх за безцінь, підробляв походження, тоді збував Аделії за океан і клав різницю до кишені, роблячи правильний висновок про те, що багаті американці — саме таке на ній було тавро — нічого не зрозуміють.)

Саме Аделія придумала й родинний монумент на цвинтарі, з двома янголами. Вона хотіла, щоб мій дідусь переніс туди прах своїх предків, щоб створити ілюзію династії, але до цього не дійшло. Виявилося, що першою там поховали її саму.

Чи дідусь Бенджамін зітхнув із полегшенням, коли Аделії не стало? Він цілком міг утомитися, розуміючи, що ніколи не відповідатиме її стандартам, хоча було очевидно, що захоплювався нею аж до благоговіння. Наприклад, в Авалоні нічого після її смерті не змінили: не перевісили жодної картини, не замінили жодного стільця. Можливо, він вважав, що сам дім був їй справжнім пам’ятником. Отже, нас із Лорою виховувала вона. Ми виросли в її домі, тобто всередині її уявлення про себе. І уявлення про те, якими ми маємо бути, хоча вийшло не так. Вона тоді вже померла, тож сперечатися з нею було неможливо.

Мій батько — найстарший із трьох синів, кожен із яких дістав ім’я, котре Аделії здавалося шляхетним: Норвал, Едгар та Персиваль (артурівська тема з присмаком Вагнера). Гадаю, вони мали дякувати, що їх не назвали Утером, Сигізмундом та Ульріком. Дідусь Бенджамін обожнював синів і хотів, щоб вони навчалися ґудзикової справи, та Аделія поставила собі шляхетнішу мету. Вона відправила їх навчатися до школи Трініті-коледжу в Порт-Гоуп, де Бенджамін із його машинерією не могли б зробити їх грубими. Вона цінувала можливість витрачати багатство чоловіка, але його джерела намагалася відполірувати.

Сини приїздили додому на літні канікули. Школа, а потім і університет навчили їх м’якої, сердечної зневаги до батька, який не вмів читати латиною, навіть поганенько, як уміли вони. Він не знав людей, про яких говорили сини, не чув пісень, яких вони співали, не розумів їхніх жартів. Вони виходили вночі під вітрилом на своїй яхті «Водяній діві», названій так Аделією — чергова її тужлива готичність. Вони грали на мандоліні (Едгар) та банджо (Персиваль), крадькома пили пиво, плутали рибальське знаряддя й лишали його батькові розплутувати. Вони каталися в одному з двох його нових автомобілів, хоча не було особливо де кататися, бо дороги навколо міста півроку були дуже погані: спочатку сніг, тоді бруд, потім пил. Ходили чутки про доступних дівчат, принаймні стосовно двох молодших хлопців, і про гроші, які переходили з рук у руки, — що ж, було справедливо заплатити цим панянкам, щоб вони мали змогу все виправити, бо кому хотілося, щоби всюди бігали несанкціоновані Чейзики? Але ті дівчата були не з нашого міста, тож на хлопців ніхто не ображався, радше навпаки, принаймні серед чоловіків. Люди трохи посміювалися з них, але не сильно — казали, що вони достатньо надійні й уміють спілкуватися з різними людьми. Едгара та Персиваля знали як Едді та Персі, хоча мій батько, маючи більше сором’язливості та почуття власної гідності, завжди був Норвалом. Хлопці були привабливими й дикуватими, як від хлопців і чекають. А що саме тут значило «дикі»?

— Вони були шибайголовами, — розповідала Ріні, — але негідниками ніколи не були.

— А яка різниця? — питала я.

Вона зітхала й казала:

— Сподіваюся, тобі не доведеться цього пізнати.

Аделія померла 1913 року від раку — неназваного, а отже, найбільш імовірно, — якогось гінекологічного різновиду. В останній місяць хвороби Аделії в домі з’явилася мати Ріні, щоб допомагати на кухні, і сама Ріні з нею. Їй тоді було тринадцять, і все це справило на неї величезне враження.

— Біль був такий сильний, що вони мали давати їй морфій кожні чотири години, у домі цілодобово були медсестри. Вона не лежала в ліжку, кріпилася, завжди була на ногах, убрана, як завжди, чудово, хоча було помітно, що вона вже не зовсім при собі. Я бачила, як Аделія блукає маєтком у своїх блідих сукнях і капелюшку із серпанком. У неї була дуже гарна постава й більше сили волі, ніж у багатьох чоловіків. Зрештою, вони мали прив’язати її до ліжка задля її ж добра. Це розбивало твоєму дідусеві серце, забирало в нього сили.

Час ішов, мене ставало все важче вразити, і Ріні додавала до оповіді здавлені крики, стогони й присмертні клятви, хоч я не дуже розуміла її намірів. Вона хотіла мені сказати, що я теж маю демонструвати таку силу духу — кріпитися, заперечувати біль — чи просто насолоджувалася страшними подробицями? Безсумнівно, і одне, і інше.

Коли Аделія померла, хлопці були вже дорослі. Чи сумували вони за матір’ю, чи оплакували її? Звісно ж. Чи могли вони не відчувати вдячності за її відданість? Усе одно вона тримала їх на короткій шворці, принаймні настільки короткій, наскільки могла. Певно, краватки й комірці було трохи послаблено після того, як її гідним чином поховали.

Ніхто з трьох дітей не хотів займатися ґудзиками, бо успадкували материне до них презирство, хоча разом із ним — і її реалізм. Вони знали, що гроші не з дерев зривають, але мали кілька цікавих ідей щодо того, де ж саме їх узяти. Норвал, мій батько, думав зайнятися юриспруденцією, а тоді піти в політику, бо мав свої плани з удосконалення країни. Інші двоє хотіли подорожувати: збиралися здійснити експедицію до Південної Америки в пошуках золота, щойно Персі закінчить коледж. Відкриті дороги вабили їх.

Хто ж тоді мав успадкувати заводи Чейзів? Невже «Чейз та Сини» мали зникнути? Якщо так, то навіщо Бенджамін до кісток стирав собі пальці? Тоді він уже переконав себе, що мав іншу причину, окрім власних амбіцій та бажань, — шляхетну причину. Він хотів збудувати спадок, який можна було б передавати від покоління до покоління.

Певно, не одна дискусія за портвейном за обіднім столом мала відтінок докору. Але хлопці наполягали на своєму. Не можна змусити юнака присвятити життя виробництву ґудзиків, якщо він того не хоче. Вони не мали на меті розчаровувати батька, але й не хотіли брати на себе важкий, знесилюючий тягар повсякдення.

Придане

Новий вентилятор придбано. Його привезли розібраним у великій картонній коробці. Волтер приніс свої інструменти й зібрав його докупи. А закінчивши, сказав:

— Отак їй буде краще.

Для Волтера човни жіночого роду, так само — зламані автомобільні двигуни, лампи, радіоприймачі, тобто все те, у чому чоловік може покопирсатись інструментами, і воно стане як новеньке. Чому мене це заспокоює? Можливо, якась дитинна, повна віри частина мене вважає, що Волтер так само може дістати свої кліщі та викрутки й полагодити мене саму.

Високий вентилятор тепер стоїть у спальні. Старий я віднесла на ґанок, там він дме ззаду просто мені в шию. Приємне, але дещо нервуюче відчуття, наче на плече м’яко лягає рука з прохолодного повітря. Освіжаючись так, я сиджу за своїм столом і дряпаю ручкою слова на папері. Хоча ні — ручки більше не дряпають папір. Слова м’яко й майже беззвучно котяться з-під неї на сторінку. Пустити їх униз по руці, вичавити з пальців — ось що важко.

Уже майже сутінки. Вітру немає; звук бігу води на річкових порогах котиться садом, наче один довгий подих. Сині квіти розчиняються в повітрі, червоні здаються чорними, білі фосфоресцентно сяють. Тюльпани вже скинули пелюстки, оголили маточки — чорні, сексуальні, схожі на хоботки. Півонії майже відійшли, обвисли, розм’якли, наче мокра тканина, але з’явилися лілії та ще флокси. Садовий жасмин скинув останні квіти, обсипав траву своїм білим конфеті.

У липні 1914 року моя мати вийшла заміж за мого батька. І ця подія для мене потребувала пояснень.

Сподіватися можна було лише на Ріні. Коли я дійшла віку, у якому цікавляться такими речами, — десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять років, — то мала звичку сидіти за столом на кухні й колупати її, мов замок.

Їй було сімнадцять, коли вона остаточно переїхала до Авалону з невеликого будинку на південно-східному березі Жогу, де мешкали працівники фабрик. Казала, що має шотландське й ірландське походження, звісно ж, не з ірландців-католиків, що беззаперечно стосувалося її бабусь. Спочатку вона була моєю нянькою, однак унаслідок певних переворотів та відсіювання персоналу стала нашою головною опорою. Скільки років їй тоді було? «Не твоє діло.Достатньо, щоб на цьому розумітися, та й по тому». Якщо Ріні спитати про її особисте життя, вона закривалася. «Що моє, то моє», — казала. Колись це здавалося мені дуже розсудливим. Тепер — жалюгідним.

Але Ріні знала всі родинні історії чи принаймні хоч щось про них. Те, що саме вона розповідала, залежало від мого віку та її зайнятості. Усе ж так я зібрала достатньо уривків минулого, щоб по-своєму відтворити його, і моя картина так само нагадувала справжні події, як мозаїчний портрет оригінал. Та мені й не хотілося реалізму: я мріяла, щоб усе було барвистим, простим, недвозначним: більшість дітей прагнуть саме цього, коли йдеться про історії їхніх батьків. Бажають мати кольорову листівку.