— Я не дабєжал да кустов, ані не пустілі, — мявкав у своє виправдання піжон, тикаючи в нашу безформену масу чорним нігтем.
— Срать нада в параше, нах, ти понял? А на плацу нада хадіть, бля-нах, і чеканіть страєвой шаг, нах, ти понял?
— Да понял, — мекнув піжон.
— Атставіть «да»! Ти понял, нах-бля?!
— Так точно, понял.
— Щас за то, што ваш сопрізивнік іспортіл плац, ви все ідьотє єво мить, нах. Штоп блєстєл, нах, как йолка, йопті-нах!
Ніхто не уявляв, як має блищати ялинка, але перепитувати не стали, щоб не змусили мити ялинку, аби вона блистіла, як плац. Це було би значно складніше. В одну секунду ми стали акторами театру абсурду. Хтось один наклав купу, а всі мають за це відповідати.
— Р-р-равняйсь, смі-і-ірна! — не чекаючи виконання наказу, прапор виганяв всіх на двір. — Бєго-о-ом, марш!
Усі пострибали, як крілики, яких перший раз у житті випустили з клітки просмердітися на траву, поки господар почистить їхню засрану комуналку. Ніхто не наважився противитися несправедливості з отупілими фейсами всі висипали на плац, ніби переповнені бажанням помити всю планету від чужих какашок. Сам піжон, серлива гадина, мав сидіти біля входу до казарми та спостерігати за процесом натирання центральної площі воєнкомату.
— Вот вєть казьов. Вучше би єво запустілі в павашу, чєм щас тута девмо чужоє вилізивать, — почувся десь поруч не адресований нікому спіч Хасана.
— Равняйсь, на пєрвий-втарой р-р-ращітайсь! — на цей раз нами вже командував туберкульозного виду чахлик, подібний на медузу, яка настирливо лізе з вашого носу і заставляє вас постійно шморгати, щоб вона не дістала аж до пояса.
Ми порахувалися та почали терти: перші — зліва направо, а другі — їм назустріч. Великий тактик був відчутно гордий тим, що розгорнув таку масштабну операцію на території воєнкомату, де останній раз військові дії були в момент, коли п’яні будівельники, які крили дах, били водія бетономішалки, котрий роздавив машиною їхню роздягалку. Плац був розміром з тенісний корт, а нас — десь із півсотні.
— Тщатєльнєє трьом, тщатєльнєє! — кричав шмарок смішним пісклявим вокалом, зривався на фальцет, завченим рухом чухав свою засалену міжногу, а в перервах задоволено позіхав.
Новобранці стояли рачки й ретельно, з виглядом висококваліфікованих фахівців з натирання, слинили хустинки та розтирали їх об асфальт. Можна ще довго розписувати цю історію в деталях, але, думаю, ті з читачів, хто зараз має в одній руці бутерброд з ікрою, а в іншій — чашечку амерікано, відмовились би від них до кінця життя.
Закінчилася історія досить мирно. Силою сотні сильних молодих рук какашка була успішно ліквідована з лиця землі, й ніхто особливо не постраждав, бо закінчувався день і близився час нашої відправки — до війська.
Моя свідомість прокинулася вже у вагоні від думки про те, скільки живих істот і в яких позах може транспортувати цей засіб пересування. Плацкартний вагон поїзду Петрозаводськ—Ленінград був уособленням камасутри. Люди були переплетені шиями, руками, ногами, мішками, шкарпетками, штанами та іншими речами й частинами тіла. У вагоні був страшенний дубак, останній раз пічка тут працювала, напевно, як ховали Сталіна. Підозрюю, що весь інший час вона служила експонатом у музеї найдебільніших людських винаходів. І шкода, що разом із системою своїх непрацюючих труб вона займала 70 процентів об’єму вагона. Народ грівся, як тільки міг. Соплі лилися, капали й лізли з носів в усіх неймовірних напрямах і ракурсах. То була елементарна захисна реакція організму, і через дві години всі триста чоловік, якими натрамфували цей катафалк, шморгала, пчихала та кашляла так, що потяг підскакував, як щур на батуті. Чому щур? Тому, що цей поїзд до того всього ще й смердів. Усі салаги почали діставати із мішків те, що вціліло після воєнкомату. Молоді шлунки були в стані перетерти й камінь, але деякі з напоїв, представлені для загальної дегустації, були настільки вишуканими, що половина з дегустаторів відправилася ригати по тамбурах. Звідтам вони верталися зі святковими слідами вінегрету на штанах, і по цій ознаці можна було відслідковувати — хто вже ходив — «курити». Капітан Скворцов, який мав за нами наглядати і тримати військову дисципліну, відкрив сезон першим. Ми його побачили вже на пероні станції Вишній Волочок наступного ранку. Він стояв зелений і голосно ікав. Перед тим він навіть намагався залити ікавку пивом, але в нього нічого не вийшло.
— Строітца! — скомандував Скворцов і ікнув настільки потужно, що з рота в нього вилізла велика пивна булька, а очевидці, які стояли найближче, стверджували, що він в той момент ще й пукнув.
— Ра-а-ащітайсь! — ще раз ікнув він, і всі, хто ще лишився в живих, почали рахуватися.
За нашими спинами поїхав поїзд. Ми дорахувалися до сорок третього. На вокзалі Петрозаводська нас сідало сорок п’ять. Решта їхала до Москви. Цифра не сходилася, й голова Скворцова не хотіла приймати цю інформацію як факт. Ми рахувалися разів десять. Але на сорок третьому люди вперто закінчувалися. Габаритні червоні вогники поїзда як раз зникли за поворотом, коли той із новобранців, на кому закінчувався відлік, відкрив рот і тихо видав: — Ми їх в поєздє забилі.
— Атставіть забилі? Хто забил? — в паніці розбризкуючи пероном піну від пива, закричав Скворцов. — Уб’ю казлов!
З войовничим настроєм Скворцов побіг у приміщення вокзалу.
— Как астанавіть поєзд?! — долинув зсередини його грізний дитячий писк.
— Слєдующая станция — Бологоє, єдьтє туда, там встрєтітє. Поєзд пассажирскій, на таксі дагонітє, спокійно відповів йому касир, не просинаючись.
Скворцов вибіг на двір і з розгону влетів у машину таксі, ніби забувши про власну маленьку армію, яка займала весь перон Вишнього Волочка. Але через секунду він висунув голову з машини та скомандував:
— Занять пазіциї на вакзалє. Старший — ти, — він тикнув пальцем у самого здорового з нас. — Нє піть, нє дуріть, нє хуліганіть. Мєсних нє трогать. Буду через час.
Таксист рвонув з місця, а ми залишилися — з величезною спокусою закінчити свою службу прямо зараз, сівши у електричку, яка, власне, підходила на другий перон.
Глава II. Учєбка маразма
Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері — вже за сорок. Нас ретельно готували до прийняття присяги, і ми годинами топали по плацу та чеканили стройовий крок. Після обіду всіх вистроїли в шеренгу, і капітан Скворцов спитав:
— Кто єсть із музикантов?
Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі вже підшуковуєш місце на стелі, щоб прив’язати шнурівочку та повіситись, було, м’яко кажучи, шоком.