— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? — То було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не моє спортивно-волейбольне минуле. Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі, гідної старіка Бекхема, кинув кудись торбу і погнав за інструментом.
— Вот так, нах! — почув я задоволене за спиною. За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в
якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.
— Мєня паслалі лістья убірать, — звернувся я до старшини.
— А я прі чьом? Убірай, нах, — видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.
— Так граблі дайте, — попросив я.
— З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.
— Пішов до сраки, — з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.
— Посрать — то сході, канєшна! — не відводячи погляду від собаки, побажав він мені.
Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них відмазатися. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на синій туман пацанів. Один, типу бувалий, розказував їм на ходу придумані ним самим історії.
— І майор, карочє, бєрьот єво за рага, і хєрачіт кулаком па балдє.
— А тот чьо? — з відкритим від страху та подиву ротом спитався довгий худезний хлопець із прищавим, як у жаби, лицем.
— А тот ржот, карочє, і майора па яйцам ка-а-ак засандаліт! Майор падаєт на калєні, а Сєрьога, єво Сєрьога звалі, фуражку снял і в кусти — фігась.
— Во дайот! — вклинився в розмову ще один, з естонським акцентом та абсолютно білими бровами — напевно, карел.
— Да я атвєчяю! А тут патруль падбєгаєт і етава Сєрьогу за рукі хватать. А он ім — казли, паламайтєсь, а нє то я вас паламаю. І начінаєт раскручівать. А ані на руках павіслі, атпустіть баятца. Он падашол і аб столб іх ка-а-ак далбаньот — ета цирк, я атвєчяю.
— Так а дє он сєйчас, а? — знову відкрив рот жабомордий чахлик.
— В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять, — закурюючи сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». — Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.
Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.
— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання самий покоцаний серед них.
— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.
— Паслєднюю не бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.
— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.
— Не знаю, а вас?
— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапонув скловати.
— Распрєдєлять после абєда абєщалі, — сказав карел.
— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.
— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.
— Хєр он, а не дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.
— Не, не відєл. А чьо?
— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.