Через поле було видно ділянку залізниці Ленінград—Москва, по якій за пару хвилин мав промчати швидкий поїзд ЕР-200. Я любив дивитися на нього в темряві. Він завжди чомусь наближав мене до дому, маючи якусь магічну силу, якої мені в той момент бракувало. Подумки я сидів у його кабіні та нажимав на ручки, вдивляючись у драбину шпал, яка налітала на мене з шаленою швидкістю та пірнала вниз під електровоз. Він появився із-за лісу чітко о 2.12. До нього було зо два кілометри, і звук запізнювався на пару секунд від зображення. Довга сосиска з освітленими вікнами та загостреними носом і хвостом промчала видиму мені ділянку шляху і зникла за поворотом. Я любив промотувати потім у пам’яті ці двадцять секунд, які я міг його спостерігати, та смакувати нові й нові дрібнички, що випливали в уяві. Часом здавалося, що у вікні тамбуру я роздивився лице якогось кадра, котрий докурював стрільнуту в провідника папіроску та шкірився в темряву тільки йому зрозумілою посмішкою. А часом я був певний, що бачив, як на верхній поличці товклися двоє молодих людей, натягуючи на себе неслухняне вогке покривало, яке зісковзувало з них і падало на старого професора, який мучився і не міг заснути від бушуючих нагорі емоцій.
— Стой кто ідіот! — розлетілось у повітрі змішане із залізним шурхотом коліс поїзда і розбило політ моїх фантазій, як яйце, що вислизує з руки кухарки та залишає наглий слід на її махрових зайцях-тапочках.
— Ідіот кто! Стой! — автором цієї фрази міг бути тільки гідроцефальний напарник, я в тому не сумнівався.
Запитання пізнавального характеру, типу — хто
тут ідіот? За умови, що це було запитання. Якщо ж погроза, то, значить, хтось дав йому зрозуміти, що він — ідіот, а Коля не сильно із цим погоджувався. Поки я впрівав у пошуках третьої версії закодованої теми, Коля лежав у болотній калюжі та вів переговори з кущами, що зловісно похитувалися в темряві та махали на нього своїми руками-гілками, реально змушуючи підніматися в живіт два овальні шарики.
— Стой, стрелять буду, блять, сказал тебе же я, — хаотично складаючи в голові слова, воїн намагався паралельно розібратися з перезарядним механізмом карабіна Симонова, розмазуючи соплі по дупі гвинтівки та подумки картаючи себе дурного, бо коли капітан Скворцов розказував, як розбирати та збирати карабін, а також як із нього стріляти, Коля під партою роздивлявся порнушні фотки, які йому прислав із Новгорода такий самий, як він, брат-дебіл. Нарешті, задубілі руки, скоріше від страху, ніж від чогось іншого, перезарядили клятий механізм. Коля пчихнув, перднув і кашлянув одночасно, потягнув за спуск, і скорострільний карабін Симонова харкнув вогнем. У бік кущів полетіла бездушна куля розміром із цвях, яким прибивають рейку до шпал, а Колю фігануло прикладом об паркан із колючого дроту, до якого він був обернений сракою. Я подумки прокляв того, хто видав придурку патрони, і почав відчувати себе випускником Новояворівської школи камікадзе на випускному екзамені.
У кущах щось гепнуло, ніби з камаза випав
п’ятитонний кусок коростишівського граніту. Я, прошитий током жаху, не міг зробити і кроку. Коля висів на паркані з колючим дротом сракою догори, а окулярами вниз. Окуляри запотіли, і Колі здавалося, що він на небесах. Тьмяне світло від ліхтаря, відбиваючись у матовій поверхні мокрого скла, створювало ефект хмар, у які він щойно влетів. Дупа його зреагувала по-своєму. Їй були далекі високі матерії примітивної Коліної голови, вона не чекала зустрічі з архангелом Михаїлом, а просто розслабилась і дала на-гора порцію гаряченького. А оскільки дупа була зверху, то мармуляда теплими струмочками шугонула йому по плечах. Почулися крики й тупіт солдатських копит. Завила сирена, люди з ліхтариками в руках поспішали сюди з усіх боків. Я пересилив свій опорно-руховий апарат і змусив його рухнутися до тухлого м’яса, яке висіло на дротах. Туди ж підбігли ще троє солдатиків. Підійшовши до Колі впритул, ми, боячись на нього смачно риганути, пробували стягнути ворошиловського стрілка з чіпких гачків загорожі.
— У нєво кров, бля-нах! — закричав один із рятувальників, який підхопив його ближче до коміра.
— Застрєлілся дурбандос, — з надією в голосі протягнув другий.
— Ну у нєво і кравяка ваняєт, — намагаючись роздивитись свою «закривавлену» руку в світлі ліхтарика, резюмував перший.
Коля, опинившись у невідомих руках, які йому
неможливо було роздивитись, чемно чекав зустрічі з Богом. Саме зараз йому мало відкритися все те, що для людства закрите ореолом недосказаності й недослідженості. Зараз його відправлять — або в пекло, або в рай, або…
— В баню єво, митца! Абасралась скатіна! — рикнув сержант, котрий був головним нашої групи.
Коля, з ніжним виразом обличчя Діда Мазая, який визбирував на пеньках затоплених острівців зайчиків, не хотів вертатися в реальність. Він мріяв, щоб його знову повісили на колючий дріт і зникли так само швидко, як і понабігли. Цівки гарячого какао починали охолоджуватися й не давали вже такого чарівного аромоксамитового ефекту.
— Смірна! Што случілось, байци, йопт? — із темряви, як із басейна після стрибка з семиметрової вишки, винирнула фігура прапорщика Барикіна.
— Путін застрєлілся! Но промазал і усрался! — відповів сержантик.
— Путін, ка мнє! — скомандував Барикін. — Бистра! Шагам! Марш!
Колю Путіна дружними копняками підштовхнули до прапора на відстань, де рецептори бувалого вояки вже були здатні відчути атмосферні зміни.
— Стаять, Путін! Ти чьо, в самом дєлє абдєлался? Барикін скривився від ароматів, які накривали всю навколишню територію, як пари тяжкого
азоту.
— Я єму сказал — кто ідіот — пару раз сказал, — пробубнив, нарешті, Коля. — А он дальше там, ета, ворочался, і я сказал — стрелять буду, а он там дальше… і я вистрєліл.
— Куда, бля, вистрєліл, прідурок, нах? — Барикін в передчутті завтрашніх статевих актів, які мали відбутися з його немолодим потертим моноклем, не особливо тішився, що заступив сьогодні черговим по частині.
— В нарушитєля, навєрна, — Путін оскалився у звичній для нього дебільній посмішці.
— Кто бил с нім вмєстє? — плюючи слиною в темряву, рот Барикіна робив на світлі ліхтаря дивні маленькі салютики. Я відчув, що мій молодий монокль також очікує неспокійний період, і зробив крок вперед.
— Я, таваріщ прапарщік, рядовой Кузьменко!
— Шта відєл, расказивай, толька бистра, нах!
Я ледь не почав йому розповідати про двох студентів на верхній поличці купейного вагону, але зібрався з думками та видав фразу:
— Ми с Путіним пашлі в разниє сторани. Слишу, он дайот каманди, а патом — вистрєл. Я падбєжал, а он на заборе вісіт і уже ваняєт.
— Куда стріляла, дура стуєростава?! — Значення слова «стуєростава» мені так і не вдалося вияснити, але за тоном, яким це було сказано, можна було легко здогадатися, що «стуєростава»