Як буде нас пам’ятати світ, шо тоді?
Чи зможе він щось у нас найти?
Чи просто так плюне нам услід, а ми собі
Відповземо вбік… бік… бік…
Я живу…
Я йшов
Я йшов…
Я йшов…
Я думав, замало, шо ти мені давала,
Бо дуже-дуже мало, багато ти не мала.
Я йшов…
Я йшов…
Я думав, замало, багато ти не дала,
Багато ти не мала і, може, всьо віддала.
А я хотів багато, хтів зовсім не вставати,
Пішов собі шукати, не став тебе лапати.
Я йшов…
Так добре було зразу, як ти багато мала,
Могла багато дала, а потім вже не мала.
Ше далі було гірше, ше далі холодніше,
Але мені замало, шо ти мені там…
Я скоро вже не прийду, бо ше мені замало,
Шо з того, шо тут зимно, як ти вже всьо віддала.
Я йшов…
Шо з того, шо ти давала, ти ж нічо не мала…
Я йшов…
Ті твої сині очі, багато ти не хочеш,
А я хотів багато, а ти мені не дала.
Ти, певно, і не мала, а може не давала.
Я скоро ше не прийду, шо з того, шо тут зимно,