Колись давно пішов я шукати дім,
Заліз високо в гори — там ніхто не знав, де він.
Холодний вітер тільки на дорозі став
І так мені сказав… так сказав…
Не треба було йти далеко — не треба було йти так довго,
Земля, де бігав ти маленьким,
Є твоїм домом.
Шукав свій дім…
Я не послухав вітру і спустився з гір,
Пішов спитати в моря — може, знає про мій дім.
Та тільки засміялись хвилі з моїх слів,
І десь далеко було чути їх нехитрий спів.
Ходив я довго — всіх кругом за дім питав,
А з неба сніг, а з неба вже моя зима.
Старий місяць головою закивав
І так мені сказав… так сказав…
Вінками із неба на нас вниз падав сніг,
Так тихо, як старість, накрив примітивний світ…
Я живу
Все на світі вже зігнило і зітліло, як зола,
Я не їм, п’ю тіки пиво і довольний, як свиня.
Я живу, не чекаю нікого…
Я живу, не чекаю нікого,
Я живу і не знаю вас всіх.
Я живу, всьо ховаю в болото,
Я живу, міняю сльози на сміх.
Я несу тільки бруд і гидоту,
Серед тих, шо то само несуть.
Виріс я із панів у голоту,
Я живу, поки час не вкрадуть.