Злочин і кара: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли щі були принесені і він почав їсти, Настя сіла проти нього на софі і завела балачку. Вона була з села родом і дуже балакуча.

— А Парасковія Павлівна в поліцію он на тебе хоче скаржитись, — сказала вона.

Він дуже скривився.

— В поліцію? Чого їй треба?

— Грошей не платиш і хватири не звільняєш. Звісно, чого треба.

— Ат, до біса, ще цього не вистачало, — бурмотів він, зціплюючи зуби, — ні, це мені тепер... не до речі... Дурна вона, — додав він уголос. — Я сьогодні до неї зайду, поговорю.

— Що дурна вона, то це так, така ж, як і я, а ти чого ж, розумний, лежиш, як той лежень, пуття від тебе не видно? Раніш, кажеш, дітей ходив учити, а тепер чом нічого не робиш?

— Я роблю... — неохоче й суворо промовив Раскольников.

— Що робиш?

— Діло...

— Яке діло?

— Думаю,— серйозно відповів він, помовчавши.

Настя так і зайшлася сміхом. Вона була сміхотлива, і коли бува розсмішить хто, сміялася нечутно, колихаючись і трясучись усім тілом, аж поки й самій робилося млосно.

— Десь, певно, грошей купу надумав? — спромоглася вона, нарешті, вимовити.

— Без чобіт не можна дітей вчити. Та й наплювати!

— А ти в колодязь не плюй!

— За дітей мідяками платять. Що на копійки зробиш, — неохоче казав він далі, мовби відповідаючи на власні думки.

— А тобі б зразу весь капітал?

Він зчудовано глянув на неї.

— Еге ж, весь капітал, — твердо відповів він, помовчавши.

— Ну, ти легше, а то злякаєш; дуже вже страшно. Ну, то по сайку йти чи ні?

— Про мене.

— Стривай! От і забула! Тобі ж лист вчора без тебе прийшов.

— Лист! мені! Від кого?

— Від кого, не знаю. Три копійки листоноші своїх дала. Повернеш, чи як?

— Та неси ж, бога ради неси! — закричав, хвилюючись, Раскольников, — господи!

За хвилину з’явився лист. Так і є: від матері, з Р-ї губернії.[1-39] Він навіть зблід, беручи його. Давно вже не одержував він листів; а тепер і ще щось інше зненацька стиснуло йому серце.

— Насте, йди собі бога ради, ось твої три копійки, тільки йди швидше!

Лист тремтів у руках його, він не хотів розпечатувати при ній: хотів лишитися один з цим листом. Коли Настя пішла, він швидко підніс його до губів і поцілував, — потім довго ще вдивлявся в почерк адреси, в знайомий і милий йому дрібний і косенький почерк його матері, яка вчила його колись читати й писати. Він зволікав, він навіть немовби боявся чогось. Нарешті розпечатав: лист був чималий, важкий, на два лоти:[1-40] два великі поштові аркуші були списані дрібно-дрібнесенько.

Майже весь час, поки читав Раскольников, від самого початку листа, обличчя його було мокре від сліз, але коли він закінчив, воно було бліде, скривлене судорогою, і тяжка, жовчна, зла усмішка зміїлася на його губах. Він припав головою до своєї благенької і заяложеної подушки і думав, довго думав. Дуже колотилося його серце, збурювались його думки. Нарешті йому зробилося душно і тісно в цій жовтій комірчині, схожій на шафу або на скриню. Зору і думці не вистачало простору. Він ухопив капелюха і вийшов, цього разу вже не побоюючись зустрітися з кимсь на сходах: забув він про це. Прямував же він до Васильєвського острова через В-й проспект,[1-49] наче поспішаючи туди в якійсь справі, але, за своїм звичаєм, він не помічав дороги, ішов, щось шепочучи, і навіть промовляв уголос до себе, чим дуже дивував зустрічних. Багато хто вважав його за п’яного.