Злочин і кара: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Геть ідіть!., пристають... — пробурмотіла дівчинка і знову відмахнулася рукою.

— Ой, негарно ж як! Та й соромно ж, панночко! Страм же який! — Він знову похитав головою, присоромлюючи, жаліючи й обурюючись. — Але ж і задача! — звернувся він до Раскольникова і ще раз побіжно знову оглянув його від голови до ніг. Дивним, мабуть, і він йому здався: в такому лахмітті, а сам гроші дає!

— А ви далеко звідси їх знайшли? — спитав він.

— Кажу ж вам: попереду мене йшла, хитаючись, тут-таки на бульварі. Як до лави дійшла, так і впала.

— Ой, страм який тепер пішов по світу, господи! Отаке немудряче, а вже п’яне! Насміялися, це так воно і є! Он і платтячко їхнє розірване... Ой, розпуста яка нині пішла!.. А мабуть, з благородних буде, з бідних тільки... Нині таких багато завелося. На вигляд наче з ніжних, не інакше як панночка,— і він знову схилився над нею.

Може, і в нього росли такі ж доньки — «наче панночки і з ніжних», із замашками добре вихованих і з усяким перейнятим уже модничанням...

— Головне,— клопотався Раскольников,— оцьому мерзотникові як би не дати! Бо він же з неї теж насміється! Видно ж, чого він хоче; ач падлюка, не йде!

Раскольников говорив голосно і показував на панка рукою. Той почув і хотів було знову розсердитись, але схаменувся і обмежився самим тільки зневажливим поглядом. Потім повільно відійшов ще кроків на десять і знову спинився.

— Не дати їм — це можна,— відповів унтер-офіцер, замислившись.— От коли б вони сказали, куди їх доставити, а то... Панночко, чуєте, панночко! — схилився він знову.

Та раптом зовсім розплющила очі, подивилась уважно, неначе збагнула щось таке, підвелася з лави і пішла назад у той бік, звідки прийшла.

— Тьху, безсоромні, чіпляються! — промовила вона, ще раз відмахнувшись. Пішла вона швидко, але як і перед тим дуже хитаючись. Франт пішов за нею, але іншою алеєю, не зводячи з неї очей.

— Не турбуйтеся, не дам,— рішуче сказав усач і рушив слідом за ними.

— Ой, розпуста яка нині пішла! — повторив він уголос, зітхаючи.

В ту ж мить щось немов ужалило Раскольникова, враз його наче перевернуло.

— Стривайте, гей! — закричав він вслід усачеві.

Той обернувся.

— Облиште! Що вам? Киньте! Нехай собі потішиться (він показав на франта). Вам який клопіт?

Городовий не розумів і пильно дивився на нього. Раскольников засміявся.

— Е-ех! — промовив служивий, махнувши рукою, і пішов слідом за франтом і за дівчиною, певно вважаючи Раскольникова або за божевільного, або за щось ще гірше.

«Двадцять копійок мої забрав,— злісно сказав Раскольников, залишившись один. — Ну хай і з того теж візьме та й відпустить із ним дівчинку, на тому і скінчиться... І чого я вплутався тут допомагати? Та чи мені ж допомагати комусь? Чи маю я право? Та хай вони поковтають один одного живцем, — мені що? І як я смів віддати ці двадцять копійок. Хіба вони мої?»

Незважаючи на ці дивні слова, йому зробилося дуже тяжко. Він сів на залишену лаву. Думки не держалися купи... Та й взагалі тяжко йому було думати в ту хвилину про будь-що. Він би хотів зовсім забутися, все забути, потім прокинутись і почати зовсім заново...

«Сердешна дівчинка! — сказав він, подивившись на спустілий край лави. — Прийде до пам’яті, поплаче, потім мати дізнається... Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене... А не прожене, однаково пронюхають Дар’ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди у тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі... а далі знову лікарня... вино... шинки... і ще лікарня... років через два-три каліка, а всього й прожила дев’ятнадцять або вісімнадцять років од сили... Хіба я не бачив таких? А як вони такими ставали? Та отак всі й ставали... Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку... кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент![1-62] А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді... було б, може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..

А куди ж я йду? — подумав він зненацька. — Дивно. Адже я чогось ішов. Як листа читати закінчив, так і пішов... На Ва-сильєвський острів, до Разуміхіна я йшов, он куди, тепер... пригадав. Але навіщо ж, одначе? І яким чином думка йти до Разуміхіна впала мені в голову саме тепер? Чудно як!»

Він дивувався з себе. Разуміхін був один з його колишніх товаришів по університету. Цікаво, що Раскольников, перебуваючи в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і у себе приймав неохоче. А втім, і від нього незабаром усі відвернулися. Ні в загальних сходках, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чому він якось не брав участі. Вчився він посилено, не жаліючи себе, і за це його поважали, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось зарозуміло гордий і відлюдний, начебто щось ховав у собі. Деяким товаришам його здавалося, що він дивиться на них усіх, мов на дітей, згорда, ніби він усіх їх випередив за переконаннями, знаннями та розвитком, і що на їх переконання та інтереси він дивиться як на щось несерйозне.

А з Разуміхіним він чомусь зійшовся, тобто не те щоб зійшовся, а був з ним говіркішим, одвертішим. А втім, з Разуміхіним і не можна було бути в інших відносинах. Це був надзвичайно веселий і компанійський хлопець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глибина, і гідність. Кращі з його товаришів бачили це, всі його любили. Був він розумний, хоч і справді часом дуже простуватий. Зовнішність його привертала увагу, був він високий, худий, завжди погано голений, чорноволосий. Іноді він буянив і мав славу силача. Колись уночі, в компанії, він одним ударом збив якогось поліцейського вершків дванадцяти на зріст. Пити він міг хтозна-скільки, але міг і зовсім не пити; часом він бешкетував навіть надміру, але міг і зовсім не бешкетувати. Разуміхін вирізнявся ще тим, що ніякі невдачі його ніколи не бентежили, і ніякі погані обставини, здавалося, не могли пригнітити його. Він міг квартирувати хоч на даху, зносити страшенний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам утримував себе, добуваючи гроші різною роботою. Він знав безліч джерел, де міг почерпнути хоч сякий-такий заробіток. Якось він цілу зиму зовсім не топив своєї кімнати і твердив, що це навіть приємно, бо в холоді краще спиться. Тепер він теж був змушений вийти з університету, але ненадовго, і з усіх сил намагався виправити становище, щоб можна було продовжувати навчання. Раскольников не був у нього вже місяців з чотири, а Разуміхін і не знав навіть, де він живе. Раз якось, місяців зо два тому, вони було зустрілися на вулиці, але Раскольников одвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не помітив. А Разуміхін хоч і помітив, та пройшов мимо, не бажаючи тривожити приятеля.

V

«Справді, я у Разуміхіна недавно ще хотів роботи просити, щоб він мені уроки знайшов або що-небудь інше,— додумувався Раскольников, — але чим же тепер він мені може допомогти? Припустимо, уроки знайде, припустимо, навіть останньою копійкою поділиться, коли є у нього копійка, так що можна навіть і чоботи купити, і костюм полагодити, щоб на уроки ходити... гм... Ну, а далі? На мідяки що ж я зроблю? Мені хіба це тепер потрібно? Справді, смішно, що я пішов до Разуміхіна...»

Питання, чому він пішов тепер до Разуміхіна, тривожило його більше, ніж навіть йому самому здавалося, занепокоєно відшукував він якийсь зловісний для себе зміст у цьому, здавалося б, найзвичайнісінькому вчинку.

«Що ж, невже я все хотів виправити самим Разуміхіним і всьому вихід знайшов у Разуміхіні?» — запитував він себе, дивуючись.

Він думав і тер собі лоба, і, дивна річ, якось випадково, зненацька і майже сама собою, після довгого роздуму, впала йому в голову дивна думка.