Злочин і кара: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стривай, проклята! — скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.

— Доконає! — кричать навколо.

— Уб’є!

— Моє добро! — репетує Миколка і з усього розмаху б’є голоблею. Чути важкий удар.

— Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! — вигукують із натовпу.

А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б’є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.

— Живуча! — вигукують навколо.

— Зараз неодмінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить із натовпу якийсь любитель.

— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,— репетує третій.

— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,— несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.— Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.

— Добивай! — кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п’яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю — і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.

— Доконав! — кричать у натовпі.

— А чого ж навскач не йшла!

— Моє добро! — репетує Миколка, очі його налиті кров’ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.

— Ай справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать із натовпу вже багато голосів.

Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається зі своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його нарешті і виносить з натовпу.

— Ходімо, ходімо! — каже він хлопчикові,— додому ходімо!

— Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.

— П’яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути — і прокидається.

Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.

— Слава богу, це тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух. — Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!

Усе тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

«Боже! — скрикнув він,— та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, битиму по голові, розітну їй череп... буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров’ю... з сокирою... Господи, невже?»

Він тремтів наче лист, кажучи це.

«Та що ж це я,— вів він далі, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві,— адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю... спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю... То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько... адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв...

Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі...»

Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на T-в міст.[1-67] Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати.

Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно. «Господи! — благав він, — покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!»

Ідучи через міст, він тихо й спокійно дивився на Неву, на яскраво-червону вечірню заграву. Незважаючи на слабкість свою, він навіть не почував втоми. Наче веред на серці його, що наривав весь місяць, раптом прорвало. Воля, воля! Він вільний тепер від цієї спокуси, від навождення, чар, від мани!

Згодом, коли він пригадував цей час і все, що сталося з ним у ці дні, хвилина за хвилиною, пункт за пунктом, риса за рисою, його до марновірного жаху вражала завжди одна обставина, хоч, по суті, і не зовсім незвичайна, але така, що повсякчас здавалася йому потім немовби якимсь приреченням долі. А саме: він ніяк не міг збагнути і з’ясувати собі, чому він, стомлений і знесилений, коли найвигідніше було повертатися додому короткою і прямою дорогою, пішов через Сінну площу, через яку йти йому було зовсім ні до чого. Гак був невеликий, але очевидний і зовсім не потрібний. Звичайно, десятки раз траплялося йому повертатися додому, не пам’ятаючи вулиць, якими він йшов. Але чому ж, запитував він завжди, чому ж така важлива, така вирішальна для нього і водночас така цілком випадкова зустріч на Сінній (якою навіть і йти йому не було чого) сталася саме тепер, у такий час, у таку хвилину в його житті, саме під такий настрій і саме за таких обставин, за яких тільки й могла вона, ця зустріч, найбільш вирішально вплинути на всю його долю? Немовби тут умисно підстерігала його!