Злочин і кара: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як хочете. — І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.

— Давайте! — сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду, — роздумував він.— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Усі на одній в’язці на сталевому кільці... І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це...»

Стара повернулася.

— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить із вас п’ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.

— Як! То тепер уже карбованець п’ятнадцять копійок!

— Еге ж.

Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти, немовби іще хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме...

— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу...— Він збентежився і замовк.

— Ну тоді й будемо говорити, голубе.

— Прощайте... А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

— А вам яке до неї, голубе, діло?

— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимсь зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:

«О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць... »

Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. Він ішов по тротуару, наче п’яний, не помічаючи прохожих і наштовхуючись на них, і опам’ятався вже аж на іншій вулиці. Оглядівшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару сходами вниз, у підвальний поверх. З дверей, саме в ту мить, виходили двоє п’яних і, один одного підтримуючи і лаючи, вибиралися на вулицю. Довго не думаючи, Раскольников зразу ж спустився вниз. Ніколи досі не ходив він у пивниці, але тепер у нього паморочилося в голові, і до того ж мучила пекуча спрага. Йому захотілося випити холодного пива, тим більше що раптову слабість свою він пояснював і тим, що був голодний. Він сів у темному і брудному кутку коло липкого столика, замовив пива і жадібно випив першу склянку. Відразу ж усе одлягло, і думки його проясніли. «Все це дурниці, — сказав він з надією, — і нічого тут було бентежитись! Просто фізичний розлад. Одна тільки склянка пива, шматок сухаря — і от за якусь мить міцніє розум, яснішає думка, укріплюються наміри! Тьху, як все це гидко...» Та, незважаючи на цей презирливий плювок, він вже був веселий, неначе раптом звільнившись від якогось жахливого тягаря, і дружелюбно окинув очима присутніх. Але навіть і в ту мить він невиразно передчував, що вся ця сприйнятливість до кращого була теж хворобливою.

У пивниці на той час лишалося мало людей. Крім отих двох п’яних, що трапилися на сходах, слідом за ними ж вийшла ще ціла юрба, чоловік з п’ять, з однією дівкою і з гармонією. Після них зробилося тихо і просторо. Залишились: якийсь п’яненький, але не дуже, міщанин на вигляд, що сидів за пивом; товариш його, гладкий, здоровезний, в сибірці[1-12] і з сивою бородою, дуже захмелілий. Він задрімав і часом, зненацька, немовби спросоння, починав ляскати пальцями, широко розвівши руки, і підстрибувати всім тулубом на ослоні, однак не підводячись з нього, причому приспівував якусь нісенітницю, силкуючись пригадати слова, на зразок таких:

Або раптом, прокинувшись, знову:

Але ніхто не поділяв його щастя, мовчазний товариш його дивився на всі ці спалахи веселості навіть вороже і з недовірою.

Був тут і ще один чоловік, на вигляд начебто відставний чиновник. Він сидів окремо, перед своєю посудиною, зрідка відпиваючи і поглядаючи навколо. Він теж був неначе трохи схвильований.

II

Раскольников не звик до гурту і, як уже сказано, уникав будь-якого товариства, особливо останнім часом. Але тепер його раптом потягло до людей. Щось відбувалося в ньому немовби нове, і водночас він відчував якусь потребу бачити людей коло себе. Він так стомився за цілий місяць тієї зосередженої своєї туги і похмурого збудження, що хоч якусь мить хотілося йому передихнути в іншому світі, хай який буде, і, незважаючи на бруд обстановки, він із задоволенням лишався тепер у пивниці.

Хазяїн пивниці був у іншій кімнаті, але часто виходив у головну, спускаючись до неї звідкись сходами, причому спочатку з’являлися його чепурні наваксовані чоботи з великими червоними закотами. Він був у чумарці і в страшенно засмальцьованій чорній атласній жилетці, без галстука, а все обличчя його блищало, немовби вкрите мастилом, наче залізний замок. За прилавком стояв хлопчак років чотирнадцяти, і був ще другий хлопчак, молодший, який подавав, коли замовляли. Лежали накришені огірки, чорні сухарі і нарізана шматочками риба; від усього цього аж тхнуло. Стояла нестерпна задуха, і все тут так набралося винного запаху, що, здається, від самого цього повітря можна було за п’ять хвилин сп’яніти.

Трапляються часом зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на Раскольникова той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного чиновника. Юнак кілька разів пригадував потім це перше враження і навіть пояснював його передчуттям. Він раз у раз поглядав на чиновника, звичайно ще й тому, що той і сам вперто дивився на нього, і видно було, що йому дуже хочеться почати розмову. На інших же, хто був у пивниці, не виключаючи і хазяїна, чиновник дивився якось звикло і навіть із нудьгою, а разом з тим і з відтінком певної гордовитої зневаги, наче на людей нижчої верстви й розвитку, з якими йому ні про що розмовляти.

Це був чоловік років уже за п’ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, — можливо, там були і тяма, і розум, — та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на нього він і застібався, певно все ще стараючись дотримуватись вимог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка,[1-14] вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий стіл. Нарешті, він прямо подивився на Раскольникова і голосно й твердо промовив:

— А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися до вас з розмовою пристойною? Бо хоч ви і не поважно виглядаєте, та досвід мій виявляє у вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебуваю в чині титулярного радника. Мармеладов — на прізвище; титулярний радник.[1-15] Дозвольте запитати: служили, добродію?

— Ні, вчуся...— відповів юнак, почасти здивований і особливою витіюватістю мови, і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього. Хоч ще зовсім недавно його так тягло до людей, перше ж звернене до нього слово раптом повернуло звичайне для нього неприємне і дратівливе почуття огиди до всякого чужого, хто торкався або хотів тільки торкнутись його особи.

— Отже студент, або колишній студент! — вигукнув чиновник, — так я і думав. Досвід, шановний добродію, чималий досвід! — і він багатозначно приклав палець до лоба. — Були студентом або проходили науки! А дозвольте... — Він підвівся, похитнувсь, узяв свою пляшку, склянку і підсів до юнака, трохи від нього навскоси. Він був п’яний, але промовляв легко і жваво, тільки зрідка трохи збиваючись і розтягуючи слова. З якоюсь навіть жадібністю накинувся він на Раскольникова, неначе цілий місяць теж ні з ким не розмовляв.

— Шановний добродію мій,— почав він майже урочисто, — бідність не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво — це порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, а в убозтві — ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають із компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси — шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те що я! Розумієте? Дозвольте ще вас запитати, так, хоча б з простої цікавості: чи ночували ви коли-небудь на Неві, на барках з сіном?[1-16]

— Ні, не траплялося, — відповів Раскольников. — Це що ж таке?