Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш ніж жінка збагнула, що відповісти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Встромивши руки в кишені, він зухвало зиркнув на Рата і озвався до матері.

— Я в кіно й був! Якого біса?!

— Еге, гаразд, — сказала жінка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. — У пана поліціянта розмова до батька.

У неї був такий вигляд, ніби здійснився наяву її найгірший нічний жах.

Еріх зник у глибині квартири.

— Нічого поганого, — квапливо запевнив Рат його матір. — Лише кілька запитань. Адже ваш чоловік водій таксі?

Вираз її обличчя погіднішав.

— Авжеж, — підтвердила вона. — Заходьте!

Рат скинув капелюха і увійшов. Він почув дзенькіт столового накриття, запах печінки став нестерпним. Сім’я Зільке сиділа за обіднім столом у просторій кухні — поруч із батьком і старшим, Еріхом, іще троє синів. Фрідгельм Зільке був єдиним, хто мав коло своєї тарілки пляшку пива.

— Фрідгельме, — сказала його дружина, — пан із поліції, тож...

Зільке поправив шлейки на плечах і підвівся.

— Це нові методи в поліції, щоб діймати людей у неділю після полудня? — запитав він.

— Мені шкода, якщо я прийшов у недоречний час, — сказав Рат, — але справа невідкладна. Лише кілька запитань, і я піду геть.

— Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?

— Ми можемо десь поговорити наодинці...

Зільке знизав плечима, відчинив двері і провів Рата до спальні. Три ліжка — одне велике й два малих — та величезна шафа залишили небагато вільного місця. Попри те, у кімнаті було також два крісла, одне з яких — перед столом біля вікна. У цій кімнаті пахло не набагато краще, ніж на кухні.

— Прошу, — запросив Зільке сідати, показуючи Ратові на крісло. — Нічого ліпшого запропонувати вам не можу.

— Дякую, — зупинився Рат посеред кімнати і витяг із кишені нотатник.

— Ви керуєте таксомотором номер два-чотири-вісім-два? — запитав він.

— Все так. А з цим щось негаразд?

— Ні, ні. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого... видатну особу, актрису...

— Та їх таких у цьому місті достобіса.

— Вівіан Франк.

— Франк! Авжеж! Її я добре пам’ятаю. То це було восьмого?

— Мені треба знати, куди ви їх завезли.

Зільке замислився, пригадуючи.

— Десь до Вільмерсдорфа, я думаю... А втім, зачекайте! Я ж усе тут маю... — Він витягнув із шафи темну шоферську куртку і встромив руку у внутрішню кишеню.

— Осьде! — показав він Рату невеличкий коричневий блокнот.

— Що ж, — повів він далі, погортавши записник, — субота, восьме лютого, дев’ять тридцять, із Шарлоттенбурга, Кайзердамм. Поїздка до Вільмерсдорфа. Гогенцоллерндамм. На розі з Рурштрасе.

— А далі?