Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дотепник! Рат злегка посміхнувся.

— Куди саме?

— Хіба я знаю? На будь-який із вокзалів, я б сказав. Чи в аеро­порт. Куди б ви поїхали з двома великими валізами?

— Хіба вона нічого не сказала?

— Кому сказала, мені? Франк на мене навіть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайні смертні, для них не існуємо.

Рат кивнув.

— Ви більше нічого не помітили?

Чолов’яга похитав головою:

— Нє.

— А по тому вже її не бачили?

— Ні. — Портьє замислився. — Хіба що... Так, раз іще тільки...

— Де?

— ...у «Люті», її останньому фільмі.

Портьє, здається, вважав це дотепом. Він розреготався.

Рат, навіть не посміхнувшись, повернувся й пішов до виходу. Регіт позаду нього раптом урвався.

— Зачекайте! — гукнув швейцар.

Рат зупинився біля дверей і обернувся:

— Моя потреба в жартах на сьогодні цілковито задоволена!

— Ні, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поїхала.

— Що? — Рат так і стояв біля дверей.

— Близько полудня хтось зателефонував і питав її. Насправді нічого особливого, але...

— Хто? — запитав Рат.

— Він не назвався, — сказав швейцар. — Але я однаково його впізнав! — посміхнувся він, пишаючись такою своєю проникливістю.

— То хто ж?

— Він ніколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навіть у дуже особистих справах...

Швейцар підморгнув. Він починав діяти Ратові на нерви. Комісар підвищив голос.

— Хто?

— Я не знаю, як його на ім’я, проте голос його я впізнав. Хоча він, мабуть, телефонував із залізничного вокзалу чи на кшталт того — там було дуже галасно.

Тепер Рат відступив від дверей. Він підійшов до портьє, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберґа, і поклав його на конторку.

— Просто скажіть, то був цей чоловік?