Королівство шахраїв: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

о я тут роблю?»

Ця думка навідувалася до Віланової голови принаймні шість разів на день, відколи він зустрів Каза Бреккера. Але ніччю на кшталт цієї, ніччю, коли вони «працювали», вона наростала і спадала в його свідомості, наче нервовий тенор, що виспівує гами: «Щоятутроблющоятутроблющоятутроблю».

Вілан обсмикнув пруг свого небесно-блакитного піджака, уніформи, яку носили офіціанти «Клубу купчастих хмар», і спробував прибрати невимушеного вигляду. «Думай про це, як про вечірку», — наказував собі. Він пережив незліченну кількість неприємних прийомів у батьковому маєтку. Цей нічим не відрізняється. Правду кажучи, буде навіть простіше. Жодної тобі незграбної розмови про твоє навчання чи про те, коли ти плануєш почати слухати університетські курси. Усе, що він мав робити, — стояти спокійно, виконувати Казові інструкції та вигадати, куди подіти руки. Схрестити перед собою? Дуже схоже на співака на концерті. Закласти за спину? Занадто по-військовому. Він спробував просто тримати їх вільно з боків, але так теж було незручно. Чому він не звертав більше уваги на те, як стоять офіціанти? Попри Казові запевняння, що зала на другому поверсі сьогодні вночі належатиме їм, Вілан був переконаний, що будь-якої миті до приміщення зайде справжній співробітник, тицьне в нього пальцем і закричить: «Самозванець!» Утім, Вілан і так більшість часу почувався самозванцем.

Ще й тиждень не минув, відколи вони дісталися до Кеттердама, і майже місяць, відколи покинули Дієрнгольм. Більшість цього часу Вілан був у Кувейовій подобі, але щоразу, коли він помічав своє відображення в дзеркалі або вітрині магазину, йому була потрібна довга мить, аби збагнути, що він не дивиться на незнайомця. Тепер це було його обличчя — золоті очі, широке чоло, чорне волосся. Його колишнє «я» стерлося, і Вілан не був певен, що знає людину, яка залишилася, — людину, яка стояла в зачиненій залі одного з найрозкішніших азартних барлогів Ліду, застрягши в черговій махінації Каза Бреккера.

Гравець за столом підняв свій келих, щоб йому налили ще шампанського, і Вілан кинувся вперед, полишивши свій пост біля стіни. Коли він узяв зі срібного відерця з льодом пляшку, руки тремтіли, але роки, проведені на батькових громадських заходах, мали свої переваги. Він принаймні знав, як правильно налити шампанське в келих, аби не потекла піна. Вілан майже чув глузливий Джасперів голос: «Ходові навички, крамарику».

Тепер він наважився глипнути на Джаспера. Стрілець сидів за столом, згорбившись над своїми картами. Він був убраний у поношену темно-синю камізельку, гаптовану маленькими золотими зірочками, і потріпану сорочку, що аж сяяла білизною на тлі темно-коричневої шкіри. Джаспер потер обличчя стомленою рукою. Вони грали в карти вже понад дві години. Вілан не міг сказати, чи Джасперова втома була справжньою, чи частиною вистави.

Він налив ще один келих, зосередившись на Казових указівках.

— Просто приймай у гравців замовлення і слухай одним вухом розмови Смеета, — пояснював Бреккер. — Це робота, Вілане. Виконай її.

Чому вони всі називали це роботою? Це не походило на роботу. Це скидалося на те, наче ти зашпортався і раптом виявив, що падаєш. Це скидалося на паніку. Тож Вілан придивлявся до деталей у кімнаті — він часто вдавався до цієї витівки, щоб заспокоїтися, коли приїжджав до якогось нового місця або коли його батько був в особливо кепському гуморі. Він проводив інвентаризацію візерунків зі зчеплених зірочок, із яких була викладена полірована підлога, мушлеподібних опуклостей люстри з дутого скла, зеленувато-синіх шовкових шпалер, поцяткованих сріблястими хмаринками. Ніяких вікон, крізь які лилося б природне світло. Каз оповідав, що вікон немає в жодному з барлогів, де проводять азартні ігри, адже боси хочуть, щоб гравці втрачали відчуття часу.

Вілан спостерігав, як Каз учергове роздає карти Смеетові, Джасперові та іншим гравцям за круглим столом. Він був убраний у такий самий небесно-блакитний службовий піджак, як і сам Ван Ек, долоні його були голі. Віланові довелося побороти бажання витріщитися на них. Річ була не лише в незвичності, неправильності вигляду Каза без рукавичок, а й у тому, що здавалося, наче його руками керує якийсь таємничий механізм. Відколи почав учитися малювати людей, Вілан став роздивлятися анатомічні ілюстрації.

Він добре розумівся на м’язах, на тому, як кістки, суглоби і зв’язки тримаються разом. Але Казові руки ворушилися так, наче їх створили лише для маніпуляцій картами: довгі білі пальці вигиналися в легкому ритмі й точно перемішували колоду скупими рухами. Каз переконував, що може контролювати будь-яку колоду. То чому ж Джаспер аж так програвав?

Коли Каз пояснив цю частину плану в укритті на Чорному Серпанку, Вілан поставився до неї скептично, і спершу не лише в нього з’явилися запитання.

— Дай-но мені збагнути, — сказала Ніна. — Твоя видатна схема пропонує відкрити Джасперові кредитну лінію та дозволити йому грати в карти з Корнелісом Смеетом?

— Смеетові подобаються високі ставки в «Ожині на трьох» і білявки, — повідомив Каз. — Тож ми дамо йому це. Я роздаватиму першу частину ночі, а потім на моє місце сяде Шпехт.

Вілан не дуже добре знав Шпехта. Той був колишнім військовим мореплавцем, членом Покидьків і керував їхнім кораблем до Льодового Двору й у зворотному напрямку. Якщо чесно, за щелепою із сивою порістю і татуюваннями, які вкривали половину Шпехтової шиї, Вілан бачив, що моряк дещо наляканий. Але навіть Шпехт мав упевнений вигляд, коли сказав:

— Я можу роздати карти, Казе, але я не можу контролювати колоду.

— І не треба. З тієї миті, коли ти сядеш за стіл, це буде чесна гра. Важливо втримати Смеета за столом до півночі. Ми ризикуємо втратити його, коли змінюватиметься круп’є. Щойно я встану, він замислиться про те, чи йому пограти в іншу гру, чи піти додому, тож вам усім потрібно робити що завгодно, аби його дупа міцно вкорінилася за столом.

— Я зможу із цим упоратися, — запевнив Джаспер.

Ніна лише насупилася.

— Звісно, а для другої частини цього плану я, мабуть, удам із себе дилера юрди парем. Хіба щось може піти не так?

Вілан не висловився би таким чином, але він погоджувався. Категорично. Їм варто тримати Джаспера подалі від барлогів з азартними іграми, а не заохочувати його любов до ризику. Але на Каза це не справило враження.

— Просто роби свою роботу і зачаровуй Смеета до півночі, — відповів він. — Ти знаєш, чим ми ризикуємо.

Вони всі знали: життям Інеж. І хіба міг Вілан із цим сперечатися? Щоразу, думаючи про це, він відчував гострий біль провини. Крамар Ван Ек сказав, що дасть їм сім днів на повернення Кувея Юл-Бо, а потім візьметься катувати Інеж. Їхній час майже сплинув. Вілан знав, що не міг запобігти тому, що батько надурив їхню зграю і викрав Інеж. Він знав це, але все одно почувався винним.

— А що я маю робити з Корнелісом Смеетом після півночі? — поцікавилася Ніна.

— Спробуй умовити його провести з тобою ніч.

— Що? — засичав Матаяс. Рум’янець на його обличчі розквітнув аж до вух.

— Він не погодиться.

Ніна шмигнула носом.

— Ще й як погодиться.

— Ніно... — заревів Матаяс.