Королівство шахраїв: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми ще не найняли решту екіпажу, — відповів перший помічник капітана, коли Ретвенко назвався. — Можете погрітися в офісі начальника порту. Ми чекаємо на сигнал від Ради Потоків.

— Пощастило, — не вразившись, озвався Ретвенко. Він глипнув на чорний обеліск вежі, що неясно вимальовувався над гаванню. Якби існувала вірогідність, що велика й могутня Рада Потоків побачить його зі своєї сторожової вежі, він пояснив би їм кількома витонченими жестами, що саме про них думає. Імовірно, вони були гришники, але чи поворухнули хоча б пальцем, щоб допомогти іншим Гришам у місті? Щоб допомогти тим, кому не поталанило, тим, кому, можливо, потрібна була дрібка доброти? «Ні, вони не поворухнули пальцем», — відповів він сам собі.

Перший помічник капітана відсахнувся.

— Ґхезене, Ретвенко. Ти що, набрався?

— Ні.

— Від тебе тхне віскі.

Ретвенко шмигнув носом.

— Ну, випив трохи віскі.

— Іди просохни. Роздобудь собі десь кави або міцної юрди. Ця бавовна має дістатися до Дієрнгольму за два тижні, але ми не платитимемо тобі, щоб ти лікував похмілля в трюмі. Зрозуміло?

— Так-так, — запевнив Ретвенко, зневажливо відмахуючись і вже рушаючи до офісу начальника порту. Але, відійшовши на кілька кроків, він клацнув зап’ястям. Крихітний смерч розвіяв папери, які перший помічник капітана тримав у руках, і поніс їх над доками.

— Дідько! — вилаявся той, видряпуючись на дерев’яний настил і намагаючись упіймати сторінки своєї декларації, перш ніж їх здує в море.

Ретвенко задоволено вишкірився, але його одразу накрило хвилею смутку. Серед чоловіків він був гігант, обдарований Верескун, видатний солдат, але тут він просто найманець, старий сумний равканець, що розмовляє ламаною керчинською і хильнув зайвого. «Вдома, — сказав він собі, — незабаром я буду вдома». Він дістане своє помилування і знову заявить про себе. Він воюватиме за свою країну. Він спатиме під дахом, який не протікає, і вбиратиметься в синю вовняну кефту, підбиту хутром срібної лисиці. Він знову стане Ємілем Ретвенком, а не цією жалюгідною тінню.

— Тут є кава, — повідомив службовець, показуючи на мідний кавнику кутку, коли Ретвенко зайшов до офісу начальника порту.

— А чай?

— Тут є кава.

«Ну й країна». Ретвенко налив собі повне горнятко чорного бруду більше для того, щоб погріти руки, аніж для чогось іншого. Він не зносив смаку кави і точно не міг пити її без добрячої дози цукру, що його начальник порту не вважав за потрібне запропонувати.

— Завітрило, — зауважив службовець, коли назовні від вітру, що посилювався, здригнувся й закалатав дзвін.

— У мене є вуха, — буркнув Ретвенко.

— Не думаю, що тут буде сильна буря, але коли ви вийдете з гавані...

— Помовч, — різко урвав його Ретвенко. Він схопився на ноги та прислухався.

— Що? — перепитав службовець. — Це...

Ретвенко притиснув до рота палець.

— Хтось кричить. — Звук пролунав із того місця, де стояв корабель.

— Це просто чайки. Незабаром зійде сонце, і...

Верескун підвів руку, і порив вітру відштовхнув службовця до стіни.

— Я сказав, помовч.

У службовця, що завис у повітрі, пришпилений до рейок, відвисла щелепа.

— Ти — той Гриша, якого вони найняли до екіпажу?

Заради всіх святих, невже Ретвенкові доведеться витягти з його легень повітря і задушити його, щоб він помовчав?

Крізь воскові вікна Верескун побачив, як із наближенням світанку засинів шматочок неба. А тоді почув, як пронизливо кричать чайки, шукаючи собі серед хвиль щось на сніданок. Мабуть, алкоголь скаламутив йому мозок.