Холодний Яр: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Любив я його сильно, хлопець же який був — орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! — Вони-ж з усіх довколишних сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! — вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!...

На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників.

Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, м’який валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно і зауважую, що зо мною не такий «брутальний» як з другими. Загадка трохи розяснюється, коли сідлаєм коней.

— Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь — то це значить, що він добрий чоловік. — Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, і оба «хапнули» магометанської воєнної етики.

З’їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим «Абреком», купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.

Проїжджаємо Кресельці.

Заглядаю у знайомий двір, чи не видно «бісової віри дитини».

Чорнота це зауважує.

— Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти...

Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця.

Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось горяче обсуджують.

Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром — начальником штабу і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного росту з своєю рушницею. З ними високий дідуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею з настромленим багнетом. Це — старий Чучупака — отаманів батько.

Чорнота представляє мене.

Отаман звертається до нього:

— Андрію! Тебе іноді слухають скоріше як мене. Ми підем до церкви, а ти походи між народом... Настрій у всіх такий, щоб поховавши Компанійця — йти наступати на Чигирин. Це неможливо... Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.

До церкви протиснутися не легко, але товпа мовчки розступається перед отаманом.

Компанієць лежить в простій дубовій труні.

Очі відкриті і відбиваючи світло свічок здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка — слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів — видно боровся.

А все таки він і мертвий був чудово гарний.

«Вернуся післязавтра...» — мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.

По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.

Що найменш п’ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміло, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого «бурлаки», який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.

Чорнота наче вгадав мою думку:

— Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою — вбиті в боях — це річ звичайна... Не так зворушує...

Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них, тепер вже велетенськими деревами, — була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.

Нарешті процесія увійшла в манастир і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.

— Ах чортів син — чортів син! — зітхнув він і, коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви — став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко релігійною.

Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам’ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв’язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...

Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.

За валами важко вибухнули три міни пущені з міномета. «Як умру то поховайте» — затягнув сильним басом немолодий селянин, що спершися на рушницю, стояв у першому ряді.