Холодний Яр: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тебе мені і треба, Івасю... Ви з Петром ще в тій самій келії?

— Еге-ж!

— Тепло у вас?

— Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.

— Ну то виносьтеся звідти. Одно ліжко залишіть, я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.

— А ви мені пістоля обіцяли подарувати!...

— Добре... Це у нас пара хлопчиків є. — Звернувся до мене господар. — Батьків минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаєм, а цих жевжиків не відженеш ніяк — козакувати хочуть...

Через півгодини я лежав в теплій постелі і старенька черниця натирала мені якимсь бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла горячим наваром з якихось трав.

— З Божою поміччю виздоровієте скоро.

— Чи не тиф, бабусю?

— Борони Боже. От така собі пропасниця... По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю.

Моє нове приміщення виглядало не дуже вибагливо. Стіни давно небілені, пооблущувані. З «меблів» було тільки військове, а може чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер та дві ручні ґранати «Мільса».

По відході черниці зайшов до келії стрункий, але з «медвежими» плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарській каракуловій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, «який не любить дівчат».

Не привітавшися сів напроти мене.

— Ну, як?

— Нічого...

Я почував себе якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває звичайно хіба у мисливця, що стежить небезпечного звіра.

Він глянув на срібну ручку моєї шаблі.

— Містріханівський клинок? — добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може...

Мене здивувало, що він по оправі відгадав який клинок. Мусів бути добрим знавцем зброї.

— Я зустрів по дорозі сотника Компанійця — передав ним свій папірець до отамана...

— Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована бабам на утіху!.. Я не Андрій Чорнота, як його Коцурівці не втовчуть, як не на цей то на другий раз. Це-ж до своєї вдовички на Побережжя поперся — мало йому тут спідниць! Казав йому — візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій «пекучій справі» козаків покидає... Сьогодні тихо, а завтра може битися прийдеться.

— Багато сили тепер у манастирі?

— Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна, та Лубенська «офіцерська рота» денікінська, — полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата і тягу до Холодного Яру. Добрі хлопці... Ото бачив франта з трьома очима — це з них. Наша сила в селах. Добрі села... Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут здається сяжня землі нема неполитого козацькою кров’ю... Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці — за Україну — очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині...

— Чи серед черниць теж є свідомі українки?

— А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку — зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя у черниці пішла молодою ще. А взагалі добре булоби оце бабське кодло переселити куди-небудь.

Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює — вона йому служити по-українськи забороняє. А один піп є маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то мігби чимало оповісти — з хлопчика послушника тут. Він раніше історію манастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і мабудь пише, як «хохли обітєль осквєрнілі». Колись мушу видерти у неї старі записі, переглянути. Ну — бувай! Піду до коней подивитися.

В дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.

— Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?..

— Проходь-проходь... Не скаль зуби, бо в рай не попадеш... Черниці видно вже були призвичаєні до його тону. Обі були молоді, миловидні, одна з серіозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене стали оглядати кімнату.