Уяви собі, що булоби з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина?
От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великій манастирський дзвін і 6-7 найближчих сіл, через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?
Колиб ми цього року перемогли, з усієї України, одні холодноярці мали би право сказати: Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м’ясо.
Андрій говорив би ще певно довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.
— Ого! якась новина. Мабуть большевиків чорт звідкись несе...
Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.
У дворі, по діловому, без криків і метушні, йшла збірка.
Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями.
Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні анґлійські патронташі. З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:
— Андрію, большевики в Лубенських хуторах!
— Так чого ж ти злякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли... Скільки?
— Ось іде селянин, що прискакав верхи...
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
— Що там сталося? — звернувся до нього Андрій.
— Большевицька кіннота приїхала на наш хутір... Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.
— Давно приїхали?
— Не більш години тому — я коня гнав що духу мав...
— Скільки їх?
— Чоловік п’ятнадцять з одним «Люїсом».
Чорнота немилосердно глянув на коменданта:
— Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити...
Ми сіли на своїх вже осідланих коней і Андрій став викликати кінних козаків:
— Соловій! Андрійченко! Отамасі — оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметників.
— Левадний, дай Гуцулякові «Люїса» — віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків «Люїса», притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім легко піднявши лівою рукою до гори, зробив три постріли і взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий, кремезний Гуцуляк, зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.
Василенко! — крикнув Чорнота до одного із старшин. — Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу, до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.
Виїжджаєм із манастиря і проїхавши з кілометр по дорозі на Жаботин — звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може селянин зле полічив большевиків і їх більше.
— Як і буде на десяток більше — то я знаю, кого взяти з собою... До потрібних нам хуторів кілометрів із сім. Переїжджаємо декілька ярів і виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса — даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.
Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене: