Холодний Яр: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною по ярах.

...«Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте»...

Юрба, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися викрики: «На Чигирин!» «Доки їм терпіти?!» «Смерть Коцурівцям!»

Отаман став на лавку коло могили і підняв руку з рушницею. Юрба стихла.

— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтесь справедливій жадобі помсти. Хай пам’ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях та залишім мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, моглаби найбільше оповісти...

Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі і тисячі наших людей там, де нарід не вмів і не хотів боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падає полуда і Україна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним вдаром на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Степанівки[2] підуть разом з нами, коли вийдуть з під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними засліпленими нам боротися, щоби тішити цим ворога!

Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під сумний, чорний прапор[3] Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава». Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри.

«А-а-а-а-а!» — донеслася остання протяжна луна десь здалека.

— Холодний Яр обізвався... — з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.

— Хіба не це він? — показав я на глибокий яр, над яким одною стороною стояв манастир.

— Ні, це старе русло річки Косарки, з якою зв’язана лєґенда про те, що коло тисячі років тому назад якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на манастир, бо в дійсності це манастир св. Тройці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина гори Весела і Червона на яких стояв гайдамацький табор. Он там — Скарбовий Яр — в якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків Яр, Чорний Яр, Попенків Яр, Гадючий Яр, а Холодний Яр у цей бік, верстви півтори-дві звідціль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають з вісімсот метрів висоти.

Для нас тепер Холодний Яр має те саме значення, що й всі останні яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього...

Юрба помалу заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в манастирі, звичайно, не старчило би для всіх, але жінки і дівчата всі мали з собою страву. В манастирській трапезній, в келіях, на дворі — день якраз видався теплий — живилися гуртками селяни і залога.

«Бурлаків» запрошували від гуртка до гуртка.

Вже вечоріло, коли народ групами став розходитися.

II.

Після похоронів Компанійця життя у манастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто і не заставляв. Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті як «рибляче око» і працювали як «новий годинник». Три десятки лубенців, одягнених у першорядне англійське обмундуровання, з новенькими одинадцятинабійними англійськими рушницями, щодня робили військові вправи командуючи по черзі (всі ж були старшини!). Користаючи з французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки — тактику групового бою.

На тлі холодноярського лісу, між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, — було якось дивно бачити цю групу вояків ультра-европейського вигляду.

З сіл приходили богомольці. Селяни привозили харч для козаків і коней. Приходили гуртки озброєних хлопців, які називали себе не інакше як — козаками, запрошували наших в села і на хутори на вечорниці.

З боку Черкас і Смілої іноді доносилася гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорізька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий беріг Дніпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своїх, та з другого боку чомусь не хотілось вже розлучатися з цією «Січю».

Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора там ночував полк Чорних Запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.

— Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову то і тут для неї колись куля знайдеться, а гонятися за вітром в полі, щоб до большевиків у руки попасти — не пущу.

Побачивши, що тон його відповіді зробив на мене неприємне вражіння — обняв за плече:

— Знаєш... я сам від революції був в українській армії, та надивився, як наші українці «жваво беруться» до боротьби за незалежність, плюнув і став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерти ніхто звідси не вижене. Під ним мабуть якийсь маґнет в землі лежить... Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи — сам не схочеш покидати...

Через декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.

І волею і неволею — став я «підданим» холодноярської «республіки». З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися із за яких-небудь дрібниць. Після смерти Компанійця, без жадного офіційного призначення, всі признавали Чорноту начальником. «Бурлаки» і до того бачили в ньому «старшого бурлаку» — ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї оригінальної людини, тим більше приходилося дивуватись.

Цей, на зовнішний вигляд необтесаний козарлюга, показався «ходячою енцикльопедією»: був добре обзнайомлений з історією, археольоґією, фізикою, політичною економією, до того був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина він мусів бути більш чи менш освіченим, але з йогож оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанськім Чорноморі і займався рибацтвом та мислівством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазливий, та іноді на нього «находила година», в яку починав фільозофувати на якусь тему. Тільки вже тоді було йому перечити — вилається і піде.

Одного дня Андрій не показувався до самого обіду на дворі. Іду до його келії. Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап’яновій оправі.

По моїм приході кинув її і встав.

[2] Мається на увазі село Стецівка, яку помилково у різних виданнях називають Степанівка, Степівка.

[3] 1-й (основний) курінь Холодного Яру мав чорний прапор з гербом України і написом з одного боку: «І повіє новий вогонь з Холодного Яру», з другого: «Воля України — або смерть!» і жовто-блакитний прапор з написом: «Полк гайдамаків Холодного Яру».