Перша частина
I.
Запорізька група підчас партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини в Чигиринський повіт.
Розлогий краєвид голих степів з рідкими селами заступили великі ліси, між якими хутори і села попадалися частіше.
Перейшли, здавалося, безконечний Чорний ліс.
Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, роблять приємне вражіння після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш сад.
Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Проходячі частини зустрічають коло воріт чорноокі «кралі-молодички» в корсетках, з коралями і срібними дукачами на шиї. Мужчини одягнені здебільш в домашнього сукна киреї. Типи — клясично українські. Мова подібна до полтавської, таке ж змягчення «л».
Підчас стоянки в одному селі селяни оповідають про Холодний Яр.
Неприступний Мотрин манастир серед лісів... Якісь таємничі загороди, навіть електричні (!)... Важкі гармати «які стріляють на сорок верстов!»... Засів там із своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться — ні большевиків ні денікінців, нічого не могли йому зробити...
Наслухавшись, обмінюємося поглядами.
Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що там за «січ» така в Холодному Яру... Поділюються думки, чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться нам збоку.
На другий день з півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорізького (збірного) полку. Ідемо в напрямку Холодного Яру. Поперед нас пішли вже різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до «дідуся» — отамана Омельяновича-Павленка. Оповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян з кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори; від села теж виступила група:
— Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?
Знаючи настрої населення, старшина відповів, що Запорізька Група Української Армії.
— Як же ви тут опинилися?
Представники «противника» запитуюче глянули на одного із своїх.
Той виступив вперед:
— Які частини? Як звуть начальників? — Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...
Після того, як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що й його Дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кійком та люлькою веде позаду 2-й запорізький полк — «дорошенківець» радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: — Наші...
Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв’язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці...
Кілометрів через три зустрічаю п’ять кіннотчиків на міцних невисоких «степняках». Два в місцевих, козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з під яких видно широкі, теж чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні ґранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників».
Під’їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися. Зупиняю:
— Якої частини?
— Гайдамацького полку Холодного Яру.
— Багато у вас козаків тепер? Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.
— А хто його знає?! — По домам зараз усі... Одні бурлаки та частина кінноти в манастирі. — Відповідає немолодий вже козак.
— А штаб де у вас, в манастирі?
Хитро усміхнувся: