Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усе добре, — промовив Андрій Андрійович і підбадьорливо усміхнувся. — Щось лихе наснилося?

— Не знаю, — стенула худенькими плечами жінка, — задрімала, і раптом щось стрельнуло у все тіло, пронизало, мов блискавка, і я відчула біду навіть не тілом, душею.

— Незабаром будемо на місці, і ви впевнитеся, що то лише пуста тривога, — втрутився в розмову Максим Іванович.

— Ні, з дітьми трапилося щось жахливе, — повторила жінка.

Марно Андрій Андрійович намагався заспокоїти не на жарт схвильовану жінку. Він дав їй попити води, відчинив вікно, наказав глибоко дихати свіжим повітрям, але нічого не допомогло — жінка вся тремтіла й лише просила швидше їхати.

Назустріч їм мчався на шаленій швидкості легковик, тож Максим Іванович завбачливо скерував автівку вправо.

— Як можна по такій дорозі так носитися? — невдоволено сказав він.

Андрій Андрійович також звернув увагу на машину, що швидко наближалася.

— Напевно, куплена не за чесно зароблені кошти, — стиха промовив він, мимоволі згадавши Стася.

Легковик порівнявся й озвався довгим гудком. Андрій Андрійович у той час подивився у вікно, намагаючись розгледіти шаленого водія. Була темрява, але чоловікові знадобилася лише одна мить, щоб помітити у водієві знайомі риси обличчя.

«Стась?! — майнула в голові думка, і чоловіка одразу обдало жаром. — Він знову їздив у село!»

Андрій Андрійович розхвилювався, але зміг стримати свої почуття, сховавши їх у глибині душі, там, де так багато всього нагромадилося. Дещо з тих «надбань» із роками закаменіло, перетворилося на холодну крижану брилу від того, що не знайшлося теплих рук та вуст, які б торкнулися й змогли розтопити кригу. Зараз він промовчав, але зросла впевненість у тому, що якщо і є людина на землі, яка зможе зігріти його своїм теплом, то лише ось ця худенька, непримітна, схвильована жінка, яка сидить поруч із ним. Чоловік обережно обняв жінку за плечі, лагідно притиснув до себе.

— Не хвилюйтеся, — сказав він стиха, — усе буде добре.

— Не буде, — промовила вона у відповідь. — Бачите, горить хата? Упевнена, що наших дітей.

Максим Іванович натиснув на педаль газу…

Чи не все село збіглося гасити пожежу. Люди бігали з відрами, дістаючи воду з найближчих колодязів, але вогонь не піддавався й ласо смакував дерев’яним будиночком. Баба Параска встигла вивести з хліва перелякану корову, яка ревла й опиралася. Потому люди познімали із сідала курей, понесли до сусідів, хтось ловив гусей, бо вогонь уже перекинувся на стріху сараю. Нарешті приїхала пожежна машина, і люди з полегшенням зітхнули.

Над Сонею стояла навколішках фельдшерка, намагаючись привести її до тями.

— Дайте мені мобільника врешті-решт! — нервово крикнула жінка.

— У тебе він у руках, — сказав хтось із натовпу.

— Нема грошей на рахунку, — пояснила жінка, — постраждалих потрібно негайно направити до лікарні! Та дайте мені того клятого телефона!

— Не брали їх із собою на пожежу!

— Зараз я збігаю додому! — сказав хтось із чоловіків.

— Та швидше ж бо! — крикнула йому навздогін фельдшерка.

Несподівано на вулиці пригальмувала незнайома автівка. З неї вибігли два чоловіки та жінка й одразу кинулися до потерпілих.

— Синку! — скрикнула жінка, підбігаючи до Сашка.

— Мамо?! — здивувався він. — Звідки ти тут? У тебе є мобільник? Потрібно викликати «швидку».

Андрій Андрійович без зайвих слів підхопив дівчину на руки, поніс до машини.

— Доки «швидкої» дочекаєшся… Самі швидше доїдемо, — сказав він.

Людмила Орестівна перебувала в шоковому стані, то й не одразу збагнула, що до сина повернулася пам’ять.

— Синку, у тебе усі руки обпечені, — сказала вона, узявши його руки у свої. — Тобі також потрібно… Ти… ти все згадав?! — промовила вона тремтячим голосом, сіла поруч із ним на землю, обійняла за шию, і сльози градом покотилися з очей.