Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мовляв, скільки ми б не вагалися, час знає більше, ніж ми. Звучить заспокійливо і я запитую як бути, якщо почуваюся кажаном на дереві з картин Сальвадора Далі, де світ догори дригом, а час зупинився під підталих годинників калюж покровом. Одним словом, як у «Містерії» Гамсуна, коли усе, що відчуває персонаж2 – ледь вловимі відчуття, які наскрізь пронизують і одразу зникають.

Замість відповіді старий годинникар пропонує каву і говорить, що можна роззутися і у кріслі влаштуватися. Посміхнувшись, згадую історію про Бенджаміна Клементайна.3 Йому якось подарували довге пальто. Прокидаючись у холодній квартирі, він його одягав і сідав грати. Завжди босоніж, тому що вдома. Вдома можна відкривати душу ласкавій байдужості світу.

Тим часом майстр подає мені книжку скарг і пропозицій, таку собі «Soul Kitchen» з пісні гурту The Doors, з книжкової полиці. Пропонує почати читати навмання і я зустрічаю на її сторінках історії тих, хто застряг на нульовій точці і тих, хто з неї зійшов. І неважливо куди – у мінус чи плюс, бо ти сам собі джерело подій, скільки б доріг не пройшов. Особливо, коли довів усе, що хотів. Навіть тим, хто не вірив. Тому відпустив самого себе, своє минуле і час водночас.

Мені стає цікаво, чи для когось з героїв історій годинникар навмисно час спиняв. Певно, тоді жити без необхідності видиратися сходинками на рівній по-буддистськи поверхні куди спокійніше. Так, ніби залишити лежати непрочитані книги, коли хочеться вдумливо читати одну лише. Просто у когось часу менше, а у когось – більше. І ця думка не пригнічує, а захоплює.

Годинникар головою хитає і промовляє, що доступні варіанти на будь-який смак. Питання у тому, хто яку ціну заплатити готовий. Здається, йому до душі бути буркотуном, бо це краще, аніж світитися наївним ентузіазмом. Цокає язиком разом зі стрілками, вказує на розташований поруч циферблат і асортимент насправді викликає захват: є щасливі митті з мінімальним ефектом печалі – на здоров’я ніякої шкоди не чинять, щоправда, наступного дня у забутті спочинуть. Найшвидше розбирають часи успіху та тріумфу. Такий собі щастя сурогат. За відгуками, ефект швидкоплинний, а назад товар не приймається. З сильнодіючими моментами варто бути обережними, а то ще виникнуть проблеми з серцем, хоча мало хто цим переймаєься. Давно колись завозили час хапати з неба зірки, але там проблеми з поставками останні кілька віків. Натомість попитом користується час, який дарують іншим. З ним легко потім запалюватися від щасливих чужих новин. Негативний аспект лише один: багато сказаного, мало прожитого. Та життя – мудра річ: завжди знайде спосіб обдарувати яскравими людьми, за які бити і бити поклони – аж до землі. І якщо це не диво, то що тоді?

Час, подарований тобі кимось, навчить приміряти свої ступні до слідів людей, надихаючих за своєю суттю, а не за статусом, який сьогодні є, а завтра уже немає. Той час, котрий виключно для себе, – дорого обійдеться, раніше у кредит видавали. Якщо не по кишені, то залишається просто йти туди, де любов. Неважливо, скільки шрамів вона залишить. Бо кожен з нас розсипається на дрібні шматочки, а потім збирається, і виходить нова картинка.

Слухаю майстра і навіть не знаю, яка я картинка, бо увесь час із шматочків складаюся. І у кожного з них своє право на подорож, так уже склалося. І будь-який фрагмент точно знає, коли потрібно сховатися або зникнути, щоб не знайшли, попри старання.

Майстр помахав мені на прощання, а небо ніжного фіалкового кольору, певно, бачило моє майбутнє. Просто не поспішало говорити і обіймало за плечі: ще не вечір, усе буде.

Виходила з майстерні як із річки зі швидкою течією: повільно і обережно, ніби пробуючи крок за кроком дно. Посіяний смуток одного разу виросте деревом, яке вистоїть у будь-які хуртовини. Я і є це дерево. Дозволяю собі просто рости, на двох стояти впевнено і любити усе те, що стало моїм світлом, згораючи.

Немов пацієнт, що щойно вийшов із коми і побачив цей старий світ по-новому, беру себе за руку і веду туди, де можу відчути те, що хочу відчувати, аби тріщини стали просто візерунками. Слухати, а не чекати паузи, щоб миттєво розміняти її своїми п'ятьма копійками. Мандрувати своїми стежками і воскресати за три дні після найдовшої зими.

Варто лише цінувати час у його самобутності поміж щоденникових сторінок, не боятися розповідати історії своїх спроб і помилок, жити справжнім, повіривши, що чудеса іноді трапляються і без допомоги годинникаря.

Дві дівчини всередині мене

Ніцше постійно описував подвійність людської натури, коли уживаються байдужість і хитрість та сердечність і душевна скнарість. Проявляючи нетерпимість, полюбляв запитувати: «Як пережити, що я – не Він?». Але Богу, напевно, теж важко і кортить стати кимось ще, бо ми вже тисячоліттями поводимося саме так: готуємося до ролі героїв – а граємо негідників, тільки приміряли образ синьої панчохи – потрапляємо на бал, поправляючи капелюхи.

За великим рахунком кожного з нас ведуть два шляхи: одна дорога – любові, а інша – страху. І першою супроводжують ті, хто запалює вогонь всередині нас, а другою подорожуємо, коли холодно і темно у компанії власних примар. Вони як і змії – жувати не вміють, тому ковтають жертву повністю і без хрускотіння. І ти починаєш тікати, іноді бігти і спотикатися об каміння. Немов заплила далеко у море і перестаєш бачити берег. Чекаючи на спасіння, виходиш на маленький острів і розумієш, що готова там робити запаморочливі зворотні висновки, кричати про зайвість сумнівів і покаянь, мовляв, забувай, спалюй мости і розвіюй за вітром залишки поневірянь. І всі барикади і моралі засади, що споруджувалися роками, можуть впасти за мить, наче солом'яний будиночок першого поросяти. Та насправді змій заворожує не музика, а розгойдування сопілочки заклинача.

Обираючи шлях, ти вже знаєш, що потрібно знати більшу частину відповіді, аби правильно поставити запитання. Тому з часом знову виходиш на широку світлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильніша за страх. Завжди.

Як і шляхів, всередині мене дівчин також дві. Міцно сплелися, ніби реальність і вигадка у прозі Еріка-Емманюеля Шмітта.4 І неможливо передбачити, яка з них візьме гору у тій чи іншій ситуації: одна з кутами гострими, а інша – розкута. Безстрашна зі захватом фігуристки черкає ковзанами по дзеркальній поверхні життя, а безрадісна з обережністю жителя берега боїться ступити на тонкий лід, покинувши укриття. Перша вміє бути вищою за траву і голоснішою за воду, а друга – жаліється і ниє, щоб перевірити, чи усе він зможе мені пробачити і щось глибше побачити.

Кожного разу, коли я відкладаю важливі рішення, боюся здійснити телефоні дзвінки, безрадісна мене перемагає без жодного совісті докору. Варто мені лише вдатися до порівнянь і ненароком комусь позаздрити – та, що не знає радості, бере гору, залишаючи мені у якості варіанту покору. Безрадісна дівчина отримує наді мною владу щоразу, коли чиєсь необережне слово лишає на увесь день спокою, або панічна атака заповнює усе тіло, не залишаючи вільного простору. Її повсякденний настрій чудово передає діалог з «Амелі», коли на питання сусідки: «Ви вірите у дива?» – Одрі відповідає: «Сьогодні – ні…».

Безрадісна може сидіти на кухні годину чи дві, написати «не зникай, будь ласка» і не надіслати, бо лячно, що може не вистачити сил і сміливості, тому повідомлення ніби кілька рядків ненароком, поки охолоне чай. Вони сповнені трамвайної ввічливості, яка нестерпно важко дається. І хто міг подумати, що говорити, коли дійсно є що і про що, не вдається.

Безстрашна не шкодуватиме ні на частку секунди про слова «усе змінюється навкруги і мені потрібен у цю мить ти», маючи на увазі «я тут не за пробаченням, а за прощанням»… бо це правда, а не відвага, і нерозсудливо приховувати її від тих, кого вона стосується. Навіть якщо страх не отримати у відповідь нічого – твоя слабкість, бо улюблена слабкість – це практично перевага.

Будучи суворою до самої себе, безрадісна дівчина і від інших очікує сприйняття життя як гри на вибування, забувши правила займенника «ми» використання, бо «ти» і «я» куди безпечніше і зберігається рівновага. Вона закриває для усіх вхід і вихід, не дозволяючи навіть відшукати самі двері. Любити увесь світ набагато простіше, ніж когось одного і так, щоб на все життя. Просто існує таке персональне мистецтво – «весь час не тих зустрічати».

Безстрашна любить лиш чіпати квіти, але не зривати. І тих, кого любить, не вважає своєю власністю, живучи не за принципом «не можу без тебе», а «ти – важлива частина життя, але ще не його урочистий гімн». Вона точно знає, що самотність і усамітнення – це абсолютно різні речі: перша тікає від болю, а друга – мчить йому назустріч або навздогін.

Люди дізнаються прогноз погоди лише для того, щоб дізнатися, коли буде вітер змін, очікуючи перевтілення. І нічого, начебто, не стається такого, після чого можна було б сказати, що життя розділилося на «до» і «після».

Та по вірі дається, розумієш? І ти віриш у краще під крики морських чайок, які проводжають сонця захід. Знаєш, так буває: до певного моменту часу у твоєму житті все по плану і дві дівчини мирно співіснують. Та раптом хтось зруйнує страхи і усі бар'єри – зайве лушпиння, що змушувало жити у недовірі. І ти дізнаєшся як просто дихати на повні груди, говорити своїм голосом і почутою бути. Ніби ти була забутою книгою у шафі, а тебе знайшли, відкрили і уважно читають, не пропускаючи жодного слова.

Тоді обидві зустрінуться, сядуть одна навпроти іншої, поставлять кілька питань: – Що будемо робити з твоєю-моєю гордістю? – Що поробиш, коли встояти неможливо? – Не приходь тільки потім нити і рахувати втрати. – Я не вірю в казки про «назавжди» і загадую тільки на найближчі роки. І якщо до нього потягнеться душа, то ти перестанеш чинити опір.

Це змусить безрадісну дівчину відвойовувати у безстрашної колишні території, але нова і цілісна ти, маючи безліч сумнівів, буде вперто дотримуватися власної траєкторії. Програвати і продовжувати жити, не дивлячись на ті речі, яких боїться до смерті, приймаючи недоліки за невідомі раніше душі таємниці. Посміхаючись у не найбільш відповідні моменти, лякаючи родичів, які подумають, чи не зійшла ти раптом з розуму.

Запропонуєш безрадісній зіграти в гру – Гордіїв вузол перерубити; це, звичайно, може вилитися в грозу, але після грози твоє небо стане легшим. Іноді тобі дуже важко витримати якийсь певний момент. З часом ти озираєшся і розумієш, що пазл складається – усе, що сталося, у решті решт приводить тебе до мети. Почнеш шукати своє, а воно у відповідь знайде тебе, просто тому що правило гідних – творити добро і отримувати натомість вдвічі більше. Повториш про себе як мантру слова про те, що світ вже трошки похитнувся і готовий до змін. І одного разу ти прокинешся через те, що плачеш, але від сміху, а не сліз.

Обирай битву, яку програєш, аби виграти

Спостерігаю за малюками на батуті. Вони мені нагадують єдиних птахів, що вміють літати назад – колібрі. Дітвора весело підстрибує вгору, у той час як дорослі схожі на травневі дощі: падають вниз, ніби падати – беззаперечний землі закон і девіз. Відірватися від її поверхні не вдається, та й ніколи – треба поспішати до нових вершин.

Крок за кроком, подих за подихом ми дорослішаємо, старішаємо і це ані добре, ані погано. Здавалося б, посмішки ширше, мрії світліші – і життя стане набагато теплішим. Усі розповіді про перемоги звучать красиво, натякають на наявність характеру і від них віє благородством. Та насправді всередині себе ми ведемо війни, що обертаються втратами зовні. Втомлені вірити і чекати, ніби ресурси радості – скринька з мармеладом. Одного разу тягнеш руку аж до самого дна – а там нічого немає. Навіть крихт. Натомість думка, що можна більше не намагатися усе встигнути, спочатку дуже лякає, а потім запускає процес регенерації. Починаєш з того, що визнаєш: є час гнатися-бігти-старатися – і є час, щоб зійти з дистанції.

Двадцять ударів на секунду – швидкість серцебиття колібрі. Люди змушені жити приблизно у такому ж ритмі. Щоправда, є варіації в алгоритмі. Тому одним легко дається алгебра, а іншим – верлібри. Однак усі колись довгими вечорами намагалися зліпити версію себе – легшу, привабливішу і зручнішу, щоб точно не відлякати своїми недоліками і амортизувати собою усі гострі кути, передбачаючи реакції, свої і чужі.

[2] Мається на увазі Юхан Нільсен Наґель, головний герой роману Кнута Гамсуна «Містерії».

[3] Бенджамін Сейнт-Клементайн – британський поет, композитор та музикант.

[4] Ерік-Емманюель Шмітт – сучасний французький письменник, драматург, філософ.